Роксолана

Коли ж ступила на стамбульський берег, забула про все. Йшла за вервечкою своїх закованих у залізо нещасних подруг, йшла вільно, мовби туркеня, у шовкових широких шароварах, у довгій сорочці барвистого шовку, в зеленому дівочому чарчафі, який закривав їй обличчя і коси, у штудерних, із задертими носками ступаннях з позолоченого сап'яну. Місток гойдався на зв'язаних бочках, кинутих у брудну воду, світ гойдався в Настасі перед очима, велетенське місто здіймалося перед нею округло, опукло, било червінню сонця з безлічі шибок, сумно зеленіло свічками кипарисів, наставляло на неї похмурі вежі старезних мурів, мечеті з гостряками мінаретів. Вона йшла вистрибцем по тому непевному містку, вигиналася спиною, усією постаттю, молода, витка, жадібна до життя, ступала на край цієї чужої, страшної, ворожої землі, тоскне квиління знов, як недавно на морі, народилося в її душі, од розпачу, здавалося, навіть втрачає зір, але стріпувала вперто головою, стрибала вперед, мовби рятуючись од шаркання старечих ніг Сінам-аги позаду: шарк, шарк! У воді затоки - цілі покидища, смітники, затонулі гнилі дошки, зужитість, собаче стерво, шматки дерева, обсипані черепашками, сморід. Край води розкопана земля, багниська, баюри, болото, гній, затоплені згнилі човни. А затока звалася Золотий Ріг. Де ж те золото і що тут золоте? Хіба що сонце на небі, але як же воно високо!

До Золотого Рогу біжать спадисті вулички, переплетені між собою у мертвих обіймах, як утопленики. Старі дерев'яні доми, оздоблені густою різьбою, криво нахилені один до одного, ось-ось попадають. Вуличка розітнута навпіл сонцем - затінок і спека аж шкварчать. Сінам-ага звелів вести бранок затінком. Може, шкодував, що не дочекався вечора на кадризі, щоб не виставляти своєї здобичі перед очі вулицям? А вулиці були повні самих чоловіків. На маленьких площах, коло водограїв, у затінку платанів, навіть да спеці, на кожнім вільнім місці чоловіки сиділи густо, як мухи, непорушні й чорні. Тільки вуличні продавці води, мигдалю, солодощів, смаженого м'яса вешталися поміж тими чорними постатями, щось вигукували клекітливе, ніби аж задихаючись, годували й поїли оті дивно непорушні, зовні спокійні - ні ланки, ні бійки, ні колотнечі, ні голосу, ні вітру - натовпи чоловіків. Та й не могли ні говорити, ні сперечатися, бо мали пильну роботу: всі їли, жували, ковтали, пили холодну воду, знов їли. Варені в казанах кишки, вим'я, тельбухи, серця баранячі й волячі, жирні кебаби, якісь овочі, іцо з них стікав жир, видно було по шиях, як жадібно ковтають величезні шматки. Хоч би котрийсь подавився! Спорожнялися, недалеко й відходячи, у повітрі висів сморід сечі, покидьків, смоли, диму, часнику, риби. Торговці розносили ще й якісь їстівні квіти, але де там пахощі квітів серед цієї запаскудженості, серед цього жування, ковтання й спорожнення! їли ненаситно, навстоячки, на ходу, як коні або верблюди, і всі невідривне дивилися на білих жінок, яких гнали вулицями наглядачі Сінам-аги. Погляди бігли за жінками, ковзали по ногах, липучі, брудні, тяжкі. Чоловіки мурчали, як коти, хтивість била з їхніх розледащених постатей - о прокляті самці, тварюки, пси! Ось де жінка відчувала, яке прокляття - її тіло, ось де хотіла коли й не злетіти пташкою у небо, то бодай провалитися в землю, хоч, мабуть, і в цій землі не порятуєшся від отих поглядів, від отих страшних очей.

Очі були - мов образ і дух цього велетенського міста. Відверто-нахабні й сховані, невидимі, але відчувальні погляди. Враження таке, ніби очі невідступне стежать за тобою і незмога від них сховатися ні під водою, ні під землею. Очі на вулицях, у дерев'яних домах, за дерев'яними решітками, в листі дерев, у водограях, у написах на білих і сірих плитах, на високих мінаретах і розлеглих пощерблених мурах, у повітрі, як тіні птахів, хмар або летючого листя. Погляди холодні, як дотики змії, шорсткі, мов будьга, вічна мука нагляду, недовір'я, підозріливості, місто, мов суцільна страшна в'язниця для жінок. Настася намагалася не помічати ні тих поглядів, ні тих очей. Аби тільки не піддатися розпачу, забути про ті очі. «Смійся, дитино моя!» - казала колись їй мама. Де ж ви, мамо?

Віяв задушливий вітер лодос - вітер умерлих. Несамовитіло сонце, бліде й страшне, як око сліпого. А вдома сонце завжди світило крізь листя, крізь густе гілля, лягало на землю мереживними блискітками, кропило зеленим сяйвом їхній дім, стежку від воріт, траву обабіч стежки, криницю з замшілим зрубом, березові й дубові дрова під високим піддашшям. Кому тут про це розкажеш?