Роксолана

«І-ах, і-ахі», собаки гризуться за голі баранячі кістки або клацають зубами, виловлюючи бліх у забейканих хвостах, розманіжені, гнучкоспинні кішечки насолоджуються своєю неторканістю і безкарністю, туркочуть голуби коло мечетей і водограїв, цвірінькають дрібні пташки, виспівують у гіллі, вицвіркочують у густому листі - світ барвистий, лагідний, зовсім чужий отому нелюдському лабіринту, вибудуваному із слизьких, пожадливих поглядів і з ненависного дихання, що огортає тебе смердючою хмарою, крізь яку несила продертися.

Все живе здавалося для бранок недосяжним на цих вулицях, і вони ніби забули про його існування так само, як поволі забували свого бога, що покинув їх на самоті, відцурався, лишився за морем, пославши їх на чужину, безпомічних і слабих.

Та ось попереду сумної валки бранок, не знати звідки взявшись, мов зродившись з пороху стамбульського, з'явилася отара сірих, закудланих овець. Вівці юрмилися тісно й щільно, налякано налітали одна на одну, штовхалися й турлялися, тицялися зосліпу то в той, то в той бік. Чабани у високих гостроверхих кучмастих шапках, у колись білому, а тепер безнадійно запацьореному одязі гійкали на одурілих тварин, збивали їх ґерлиґами ще тісніше, гнали далі на продаж чи на заріз, а попереду отари, поважний, мов Сінам-ага, виступав велетенський чорний цап з повішеним на шиї дзвінком-боталом із позеленілої міді, і та мідь з кожним похитуванням цапової шиї дзвеніла глухо, глибоко болісно, як Настасине серце.

Отара була мов їхня доля. Овець гнали, як людей, а людей - як овець. Духом загибелі повіяло на нещасних жінок од того видовиська, бив їм у ніздрі сморід ненависті, чувся голос смерті.

- Гій! Гій! - кричали чабани-болгари голосами втомлено-тьмавими, а Настасі вчувалося, ніби то глибоко в її грудях лунає чиясь пересторога: «Стій! Стій!»-і тіло їй мовби здерев'яніло, втратило гнучкість і зграбність, не могла ступнути ногою, не могла зворухнутися - отак би впала, вдарилася об землю і вмерла тут, щоб не бачити цього чужого міста, не відчувати на собі повзання липучих, мов гусінь, поглядів, не знати приниження і страху, зрівнятися з отими вівцями на заріз.

Та й знову змилувалася над нею доля. Євнухи звернули в провулок до двоповерхового дерев'яного будинку, старого й розлізлого, як і його хазяїн Сінам-ага. Настася краєм свідомості зауважила густе різьблення, маленькі віконця з химерним плетивом дерев'яних решіток нагорі, міцні двері з товстим мідним кільцем, старе дерево перед домом, що хилилося на стіну,- ось-ось упаде.

З безмежного Стамбула, з його ненависті й муки безкінечної кинуті тепер були в тишу цього притулку, в тісняву дерев'яної клітки-в'язниці, де волю замінено решітками на вікнах, старими килимами на підлогах, подушками-міндерами, безладно розкиданими між мідним начинням, курильницями, речами незнайомими, химерними, безглуздими й ворожими.

З жінок знято залізні нашийники. Нарешті, нарешті! Показано, де вода, де все, чого вимагають природні потреби. Хоч і навіки, може, поховані в цих чотирьох стінах, але врятовані від пожадливих очей і живі, живі!

Сінам-ага, приглядаючись, як спроваджувано бранок на жіночу половину й міцно замикано для певності, бурмотів молитву вдячності: «Во ім'я аллаха милостивого, милосердного. Від зла тих, що дмуть на вузли, від зла заздрісника, коли він заздрив!»

Поволі почовгав на чоловічу частину дому - селямлик. Тепер міг терпляче вичікувати з своєю здобиччю, поки настане час вигідно продати її на Бедестані. Ту червонокосу продасть венеціанцеві, який дав завдаток, тим часом буде разом з усіма. Квапитися з нею не слід, хоч вона й не його наполовину. Віддавати чуже ніколи не треба поспішати. Бо коли дасте аллаху гарну позичку, він подвоїть вам і простить вас. Той, хто знає сокровенне, великий і мудрий.

Глава 5. Валіде