Роксолана

Галузка згасла, і ніхто не бачив виразу обличчя похмурого паші після прочитання фірману. Рустем зітхнув, подумав сам собі: «Назовуть візиром - однаково, що дадуть змію в руки: втримати не зможеш, бо слизька, а випустиш - зітнуть голову». Але змовчав, поклав на знак покірливості фірман собі на голову, тоді поцілував султанську тогру, гукнув своєму супроводу майже жваво:

- На Стамбул!

З ненавистю згадував згаяні на краю землі кілька років свого життя. Лиш тепер одкрилося, що для його безпощадного ума немає належної поживи там, де самі підлеглі, де всі його слова сприймаються з рабською покірливістю. Земля і люди були тут у його неподільному володарюванні, вперше в житті своєму мав під орудою не самих тільки коней, але, хоч як це дивно, втіхи це не приносило ніякої, нудьга заповнювала всі Рустемові дні, нудьга незбагненна і безпричинна, і лиш тепер, прочитавши султанський фірман, яким кликано його до Стамбула, збагнув:

народжений, щоб насміхатися не з тих, хто нижче, дошкуляти не дріб'язкові й безсилості, а тільки силі найбільшій, найгрізнішій. Там справжнє життя, бо там небезпека, гра з вогнем, і навіть коли загинеш через свій нестримний язик, то й тоді буде радісніше, ніж нидіння отут у чорта за пазухою, бо згинеш не остаточно, не безнадійно, зостанеться по тобі пам'ять, зостануться слова - злі, правдиві, неповторні.

І найжахливіша доля може обернутися несподіваним торжеством. Рустем повертався до Стамбула сповнений похмурої гордості. Згадали! Його згадали! Коневі за всі його страждання й терплячість у походах кидають оберемок сіна, а чоловікові що? Коневі - паші, а чоловікові - пашу?

Він вирушив до Стамбула, не гаючись, без жалю й спогадів покинув свій санджак, не злазив з коня так довго, що змучилися навіть звичні до переходів султанські гонці, а Рустем сміявся:

«Кого там за що роблять пашами, а мене зробили за те, що люблю на конях їздити!»

В Копьї його ждав султанський дарунок: породистий кінь У коштовній збруї і перо з діамантом на тюрбан.

«Раю без мого султана я не знаю!» - сказав Рустем, але обличчя мав таке похмуре, що ніхто йому не повірив.

У величезному караван-сараї Султан-хан за Коньєю Рустема зустрів великий кінний загін, посланий Сулейманом, бо султанський візир мав подорожувати не самотою, а з військом. Рустем розумів, що його випробовують на відстані, ще й не підпускаючи до столиці та до підніжжя трону. Вимушений був прикусити свого злого язика і проголошувати слова, геть невластиві для нього.

- Хай продовжить аллах тінь на землі нашого великого султана Сулеймана,- звертаючись до вершників, промимрив Рустем.- Вісім літер його імені - мов криваві зорі, що посилають свої промені до самих країв всесвіту.

Легше було б проскакати, не злазячи з коня, місяць або й три, ніж таке сказати, але не було ради. «Ось засяду в султанському дивані,- понуро думав Рустем,- там уже скажу їм усім. А поки туди пробираєшся, треба наступати собі па хвіст. Переходячи через міст, і ведмедя дядьком назвеш, а свиню тіткою».

Він глав і гнав коня, не даючи перепочинку своєму візирському війську, їхав через Ілгин, Акшехір, Чай, Кютах'ю, переважну більшість караван-сараїв поминав, не зупиняючись, кепкував з тих, хто ласим оком позирав на притулки для подорожніх: «Понатикано тут цих караван-сараїв, мов гріхів людських. Але то все для верблюдів, а не для благородних коней!»

Ще раз виїхали йому навстріч султанські посланці з дарами. Султан жалує з пречистого і чесного свого тіла шаровари непорочності, халат доблесті і футуввет-наме - грамоту на владу. Рустем поцілував копито коня султанського посланця.

Змучився сам, змучив людей і коней, прискочив до Стамбула в сподіванні, що його одразу прийме сам султан і урочисто введе в диван, натомість йому звелено ждати в тому самому домі, який займав, ще коли був імрахором, а тоді з'явився колишній яничар Гасан-ага і повів Рустема до султанші Роксолани.

Роксолану колись султанський імрахор учив їздити верхи па коневі. Наука була недовга, бо учениця виявилася тямущою, Рустем,здається, лиш один раз підсадив султанську жону в сідло, ніякого спогаду в ньому від доторку до цієї вельможної жінки не зосталося, бо жінки взагалі в ньому не лишали ні спогадів, ні враження. Тепер не знав: дивуватися чи лютувати від такої химерної зустрічі, бо ж замість султана - тільки султанша. І для цього чоловік проскакав на коні через усю імперію? Може, щоб подивитися на султаншу? Але що в неї побачиш? У жінки, як і в коня, найголовніше - шия, коліна й копита (ці останні Щоб не кришилися і були високі). Проте в коняки все це відкрите, в султанші ж - закрите навіки від усіх сторонніх поглядів.

Все ж він трохи втішився від своїх думок і йшов за Гасан-агою по заплутаних переходах Топкапи, звеселяючи себе посміхом: «Ось поглянемо на султапшині копита».

Роксолана вразила його такою ласкавою неприступністю, що він остовпів, насилу зігнувся в поклоні, а рота розтулити так і не зміг.

- Рада бачити тебе, візире,- лагідно мовила султанша. Незграбний боснієць хитнув головою, але на слово не здобувся.