Роксолана

А пожежа, мов лютий небачений звір, вгамувавшись у великому Стамбулі, несподівано перелетіла вночі через Босфор, запалав Ускюдар, здійнялася там безладна стрілянина, так ніби ввірвався туди ворог, хоч звідки б міг він узятися в самому серці грізної імперії.

Рустем з яничарами і кінними чаушами негайно переправився на той берег і пропав на кілька днів, мовби загинув у вогні, але зродився з попелу живий і здоровий, тільки ще закіптюженіший і геть захриплий. Пожежа нарешті відступила, тепер тільки дотлівало те, що не згоріло остаточно, погорільці розгрібали попелища, мостилися ставити нові доми, кожен при цьому мріючи захопити ділянку більшу, ніж мав, або ж присунутися ближче до головного стамбульського водоводу, що йшов уздовж Кирк-чешме.

Рустем з'явився перед Міхрімах так само слухняний, як і досі, притримував повіддя її коня, тюпачив слідом, коли султанська донька їхала скоком.

- То як, загасив пожежу? - поцікавилася вона.

- Само погасло.

- Чому ж гибів там стільки?

- Ловив паліїв.

- І впіймав?

- Трохи.

- Хто ж вони?

- Козаки.

- А що це таке?

- Ніхто не знає. Звуться так, ось і все. Прискочили з-за моря на човнах. У Сінопі попалили все, пограбували, захопили коней - і сюди.

- Не злякалися Стамбула? ' - А чого їм боятися?

Міхрімах зупинила коня, довго дивилася на візира. Бачила багато спокійних людей, серед них найспокійніший - батько її султан Сулейман, але такого чоловіка, як цей колишній султанський конюх, чи й знайдеш ще на світі.

- Чом же не розповіси про них?

- А що розповідати? Вони доскочили до Ускюдару, а я наскочив на них. Нас було більше - ми й зверху. Сімдесят і двох одвіз в Еді-куле. Ватажка їхнього теж. Тепер гризе свої кайдани.

- Як то гризе?

- Зубами. Лютий чоловік і силу має несамовиту. Міхрімах вдарило в голову: це з України, з материної землі! Розповісти їй! Негайно! Але ж була не просто дівчиною, а султанською донькою, настрої мінялися в неї з такою швидкістю, що й сама не встигала дивуватися. Вже наступної миті загукала:

- Поведи мене туди!

- Куди, ваша високість?

- О аллах, який ти недотепа! До того козака! Я хочу його бачити!

- Козак - поки на волі. А в Еді-куле ні козака, ні чоловіка.

- Хочу його бачити!

- Ваша високість, навіть імам не поможе повішеному.

- Сказано тобі! Піди скажи моїм євнухам - вони проведуть мене й без тебе.

Євнухи стовбичили на Ат-Мейдані, не спускаючи з ока Рустема-пашу й Міхрімах, так ніби візир був кіт, а принцеса - пташка або миша.

- Ці проведуть,- промурмотів Рустем.- Ці проведуть і заведуть куди хоч. А вам би, ваша високість, не треба в те паскудне, місце.

- Не твоє діло!

- Я тільки до того, що коли віз розбився, то завжди знайдуться охочі вказати дорогу, та тільки ж їхати нема на чому. | У Міхрімах знову змінився настрій:

- Не хочу я туди їхати. Це, мабуть, так страшно. І цей козак… Як його звати?

- Козак та й усе.

- Ім'я!?

- Що ім'я? Для мертвих - все однаково. Сьогодні його ще звуть Байдою. А звелить його величність султан - і…

- Байда? Що це?

- А хто може знати? Мабуть, чоловік, який любить пити та гуляти, ну й знічев'я помахує шабелькою.

- Я пошлю йому ласощів.

- Ваша високість, які ж ласощі для чоловіка, що йому завтра відрубають голову? Вже коли посилати, то меду та горілки.

- Що це таке?

- Напої, які вживають християни, щоб піднести дух.

- Хіба не підносить духу молитва?

- Молитва - для правовірних. Від неї вони навіть п'яніють так само, як від крові.

- Як ти смієш? Правовірні п'ють тільки воду.

- Ваша високість, водою вони вже запивають. А п'ють кров. Від неї й п'яні. Як сказано: «Купайтеся в крові їхній».

- Пошли тому козакові все, що треба. І скажеш мені завтра. А в самій знов колотилася думка: «Розповісти її величності султанші! Негайно розповісти матері! Бо це ж з її землі! Чи всі там такі?»

А до Рустема знов прискіпливо:

- Хіба ніколи не було більше козаків у Еді-куле? Чом я не знала?

Він був спокійний:

- Ваша високість, вони не добиралися до Еді-куле. Занадто далеко. А цей добрався. Забув про мудрість: перш ніж украсти мінарет, приготуй для нього сховок.

Глава 9. Байда

Що починається нещастям, кінчається тож нещастям. Завжди довідуєшся про найважливіше занадто пізно. І хоч вість про козаків у Еді-куле, мовби змагаючись, принесли їй Гасан-ага, Міхрімах, навіть сам султан, Роксолана знала, що вже пізно, що нічим не зарадиш, та ще й цей неповороткий і незграбний Рустем цього разу виказав недоречну меткість і дав Су-лейманові прекрасну нагоду виставити перед усім Стамбулом винуватців страхітливої пожежі, яка зжерла мало не половину столиці, звинуватити цих нещасних, не питаючи їхньої провини, бо переможений завжди спровинений і завжди платить найвищу ціну. Гасан приходив до неї щодня, вона допитувалася:

- Як вони там? Що робить той, якого ти називаєш Байдою?

- Ваша величність, він співає.

- О боже! Що ж він співає?

- Пісні. Складає собі сам. Остання така: «Ой п'є Байда мед-горілочку, та не день, не нічку, та й не в одиночку!…»

- Це Міхрімах послала йому їсти й пити. Моя дитина!