А пожежа, мов лютий небачений звір, вгамувавшись у великому Стамбулі, несподівано перелетіла вночі через Босфор, запалав Ускюдар, здійнялася там безладна стрілянина, так ніби ввірвався туди ворог, хоч звідки б міг він узятися в самому серці грізної імперії.
Рустем з яничарами і кінними чаушами негайно переправився на той берег і пропав на кілька днів, мовби загинув у вогні, але зродився з попелу живий і здоровий, тільки ще закіптюженіший і геть захриплий. Пожежа нарешті відступила, тепер тільки дотлівало те, що не згоріло остаточно, погорільці розгрібали попелища, мостилися ставити нові доми, кожен при цьому мріючи захопити ділянку більшу, ніж мав, або ж присунутися ближче до головного стамбульського водоводу, що йшов уздовж Кирк-чешме.
Рустем з'явився перед Міхрімах так само слухняний, як і досі, притримував повіддя її коня, тюпачив слідом, коли султанська донька їхала скоком.
- То як, загасив пожежу? - поцікавилася вона.
- Само погасло.
- Чому ж гибів там стільки?
- Ловив паліїв.
- І впіймав?
- Трохи.
- Хто ж вони?
- Козаки.
- А що це таке?
- Ніхто не знає. Звуться так, ось і все. Прискочили з-за моря на човнах. У Сінопі попалили все, пограбували, захопили коней - і сюди.
- Не злякалися Стамбула? ' - А чого їм боятися?
Міхрімах зупинила коня, довго дивилася на візира. Бачила багато спокійних людей, серед них найспокійніший - батько її султан Сулейман, але такого чоловіка, як цей колишній султанський конюх, чи й знайдеш ще на світі.
- Чом же не розповіси про них?
- А що розповідати? Вони доскочили до Ускюдару, а я наскочив на них. Нас було більше - ми й зверху. Сімдесят і двох одвіз в Еді-куле. Ватажка їхнього теж. Тепер гризе свої кайдани.
- Як то гризе?
- Зубами. Лютий чоловік і силу має несамовиту. Міхрімах вдарило в голову: це з України, з материної землі! Розповісти їй! Негайно! Але ж була не просто дівчиною, а султанською донькою, настрої мінялися в неї з такою швидкістю, що й сама не встигала дивуватися. Вже наступної миті загукала:
- Поведи мене туди!
- Куди, ваша високість?
- О аллах, який ти недотепа! До того козака! Я хочу його бачити!
- Козак - поки на волі. А в Еді-куле ні козака, ні чоловіка.
- Хочу його бачити!
- Ваша високість, навіть імам не поможе повішеному.
- Сказано тобі! Піди скажи моїм євнухам - вони проведуть мене й без тебе.
Євнухи стовбичили на Ат-Мейдані, не спускаючи з ока Рустема-пашу й Міхрімах, так ніби візир був кіт, а принцеса - пташка або миша.
- Ці проведуть,- промурмотів Рустем.- Ці проведуть і заведуть куди хоч. А вам би, ваша високість, не треба в те паскудне, місце.
- Не твоє діло!
- Я тільки до того, що коли віз розбився, то завжди знайдуться охочі вказати дорогу, та тільки ж їхати нема на чому. | У Міхрімах знову змінився настрій:
- Не хочу я туди їхати. Це, мабуть, так страшно. І цей козак… Як його звати?
- Козак та й усе.
- Ім'я!?
- Що ім'я? Для мертвих - все однаково. Сьогодні його ще звуть Байдою. А звелить його величність султан - і…
- Байда? Що це?
- А хто може знати? Мабуть, чоловік, який любить пити та гуляти, ну й знічев'я помахує шабелькою.
- Я пошлю йому ласощів.
- Ваша високість, які ж ласощі для чоловіка, що йому завтра відрубають голову? Вже коли посилати, то меду та горілки.
- Що це таке?
- Напої, які вживають християни, щоб піднести дух.
- Хіба не підносить духу молитва?
- Молитва - для правовірних. Від неї вони навіть п'яніють так само, як від крові.
- Як ти смієш? Правовірні п'ють тільки воду.
- Ваша високість, водою вони вже запивають. А п'ють кров. Від неї й п'яні. Як сказано: «Купайтеся в крові їхній».
- Пошли тому козакові все, що треба. І скажеш мені завтра. А в самій знов колотилася думка: «Розповісти її величності султанші! Негайно розповісти матері! Бо це ж з її землі! Чи всі там такі?»
А до Рустема знов прискіпливо:
- Хіба ніколи не було більше козаків у Еді-куле? Чом я не знала?
Він був спокійний:
- Ваша високість, вони не добиралися до Еді-куле. Занадто далеко. А цей добрався. Забув про мудрість: перш ніж украсти мінарет, приготуй для нього сховок.
Глава 9. Байда
Що починається нещастям, кінчається тож нещастям. Завжди довідуєшся про найважливіше занадто пізно. І хоч вість про козаків у Еді-куле, мовби змагаючись, принесли їй Гасан-ага, Міхрімах, навіть сам султан, Роксолана знала, що вже пізно, що нічим не зарадиш, та ще й цей неповороткий і незграбний Рустем цього разу виказав недоречну меткість і дав Су-лейманові прекрасну нагоду виставити перед усім Стамбулом винуватців страхітливої пожежі, яка зжерла мало не половину столиці, звинуватити цих нещасних, не питаючи їхньої провини, бо переможений завжди спровинений і завжди платить найвищу ціну. Гасан приходив до неї щодня, вона допитувалася:
- Як вони там? Що робить той, якого ти називаєш Байдою?
- Ваша величність, він співає.
- О боже! Що ж він співає?
- Пісні. Складає собі сам. Остання така: «Ой п'є Байда мед-горілочку, та не день, не нічку, та й не в одиночку!…»
- Це Міхрімах послала йому їсти й пити. Моя дитина!