Роксолана

Думала про свій народ. Тисячі літ жив він на плодючій прекрасній землі. Розметаний по широких степах, між велетенськими ріками й лісами, розірваний між нападниками, загарбниками, володарями, без міри, без пуття, без віри, але єдиний, дужий і добрий до всього живого, ростучого й текучого, до сонця, зірок, вітрів і роси. Скільки було заздрісних, охочих, ворожих, які хотіли зіпхнути цей народ з його землі, погнобити, зігнати, знищити. Здавався він усім чужинцям таким добрим, лагідним і безпомічним, що сам упаде в руки, як перестиглий плід. А він стояв непохитно, вперто, тисячолітньо, вороги ж гинули безслідно, аки обри, і над їхніми могилами лунали не прокляття, бо народ її не вмів ненавидіти, і не молитви, бо вірили там не в богів, а в жито-пшеницю, в мед і бджолу,- линула до самого неба пісня:

«Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?…» Довколишні забіяки лічили свої перемоги, а її народ міг лічити хіба що кривди, завдавані йому то тим, то тим, але не скаржився, терпляче переносив горе і біду, ще й посміювався: «Чорт не вхопить, свиня не з'їсть».

Майже двадцять літ ниділа Роксолана в стамбульському гаремі, не гаяла часу марно, перегорнула цілі гори зжовклих рукописів у султанських книгозбірнях, читала поеми, хроніки, описи сурнаме [69], похваляння й вихваляння - і скрізь тільки звитяжні походи, дзвін мечів, посвист стріл, стогін конаючих, кров озерами, страхітливі круки над тілами повержених, черепи, як каміння, мурашва, черва, гаддя. Сурнаме були мовби продовженням війни, тут теж убивано простий люд, але не мечами й гарматами, а недоступною для убогих пишнотою, незносною урочистістю, галасом, тупотнявою, топтанням, тіснявою.

Розгнуздані в убивствах і загарбанні, водночас незрушно трималися установлень, винесених ще їхніми предками, може, й з далекого Турана, записаних огузькими ханами:

«Отець огуэ-ханів проголосив і визначив тюре - путі й настановлення його синам. Він сказав: зважаючи на те, що ханом згодом стане Кайї, хай проголошений він буде бейлербеєм правого крила. Але згідно з тюре бейлербей повинен бути також у лівого крила. Хай буде ним Байіндир. Тюре частування теж повинно мати такий порядок, о брате мій: спершу має сидіти Кайї, тоді Байяи, тоді Алкаєвлі і Караєвлі, після них хай сідає Язир, а за ним Дюкер, а вже тоді, ясна річ, Тудирга, Япурлу, Явшар, Кизик, Бек-делі і найостанніший на правім крилі Каргин.

Ось у такому порядку треба сідати, і Перед ними мають класти подарунки, ставити кумис і кумран. І як п'ються згідно з старшинством кумис і кумран, так хай роздаються посади й звання беїв між колінами й родами, а коли щось залишиться, можуть скористатися і? інші».

І все те: дикість, безглузді звичаї, обожнювання кожної літери тільки за те, що записана вона предками,- зливається в цих людей у поняття батьківщини. З сльозами на очах вони вигукують: «О ватан, ватан!» - «О батьківщино, батьківщино!»

А що виніс її народ із сивої своєї давнини, з золотого Києва, з пишноти й слави, яка вмерла між уламками соборів, поруйнованих ордами диких ханів? Таємні письмена, заховані за монастирськими мурами, тужливі пісні та барвисті думи про неміряне багатство Дюка Степановича та небачену красу Чурила Пленковича. Не похвалявся і не скаржився, пересміював та переспівував усі свої кривди й свою недолю, ніс у своїй крові сум степів, а в пам'яті красу й невмирущість золотого Києва, оберігав свою душу - і так перетривав віки.

А вона? Чи вберегла душу свою? Не віддай звірині душі своєї горлиці, не віддай. Вона віддала, бо була безсила, власне, мертва. Але ж воскресла і здобула силу. А чи згадала про свій народ на захмарних вершинах султанського могуття, чи ворухнула бодай пальцем, щоб поменшити ного кривди, завдавані османськими розбишаками? Тепер вони впіймали її братів і називають розбишаками їх лиш за те, що ті хотіли відомстити бодай крихту. А що вона, можновладна султанша? Що вдіє тепер, що робила досі? Посилала гроші в Рогатин, посилала недорослого сина в Рогатин, ще б сама поїхала в роззолоченій кареті до Рогатина, щоб відродити в пам'яті батьківський дім на узгір'ї, росяні ранки й зозулю на вільшині! Народе мій, чом не зуміла зробити тобі добра?

Знеможена від дум, розгублена, безпорадна, як ніколи досі, з раннього ранку Роксолана йшла в сади гарему, блукала там, уникаючи зустрічей, проганяючи з-перед очей набридливих євнухів і слухняних служебок, слухала голоси птахів і дзюркотіння води у водограях, шукала заспокоєння в голубому сяянні моря, в перешіптуванні дерев, у зойках і спалахах яскравих квітів, але не було рятунку і там, хотілося живого слова, співчуття, поради, заохочення, та тільки де ти його знайдеш, де почуєш, коли довкола все мовчить, убите рабством, знищене страхом, задушене насильством.