Роксолана

Серпень. Падали зорі.
До мене звертались степи неозорі:
«Коли ми ішли, долаючи орди,
Пошесті, зло,- тебе з нами не було!»
Не вірю. Стріла вилітає з лука.
Дорога - з порога. Людина - з печери.
Я все пам'ятаю.
Усі ваші муки.
Усі ваші лаври.
Усі ваші терни.
Я все пам'ятаю.
Хай час замітає сліди ваших мук і плоди ваших рук.
Я з вас виростаю.
Я все пам'ятаю.
Я все із собою в дорогу беру.
Я все пам'ятаю.
Напругу хребта, коли, розігнувшись, високою стала
І в душу мені пролилась висота безмежного неба.
Я все пам'ятаю.
Найперше безсилля своє перед небом,
Найперше зусилля дивитися в себе.
Я все пам'ятаю.
Світанок сумління.
Світанок любові в жорстоких очах.
Коли виминав мені мозок, мов глину, безжалісний час.
Я все пам'ятаю.
Степів первозданність.
Орлів клекотання.
Задушне страждання - коли повернувся мій владар,
Мій воїн, султан на щиті бойовому.
І з ним мене, молоду, поховали живою.
Боги не вступились.
Мовчали сини.
Я все пам'ятаю.
Султанські гареми.
Громи нестихаючі дум кобзаревих.
Ревіння і стогін дніпровських порогів.
Гаки між ребер. І чаші калин -
Так щедро налитих козацькою кров'ю,
Що вже ні краплини не можна долить.
Я все пам'ятаю,
Я з вами була.
А доля не шовком торкалася тіла.
На ціле життя - тільки рабський халат, шорсткий і смердючий.
Бо я так схотіла!
Не треба ні щастя, ні втіхи мені.
Для них, для синів моїх - всі мої дні.
Я все пам'ятаю.
І те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали.
Моя рідна земле, тебе не зреклося тоненьке дівчисько золотоволосе.
Лиш мамі моїй не кажи, пожалій…
Минають роки, я живу, я розкута.
Та не заростають у серці моїм спливаючі кров'ю рани спокути.
Серпень. Десь давно вже відцвіли черешні.
Кажуть мені прийдешні:
«Коли ми ітимем, долаючи наші шляхи в майбутнє,-
Тебе із нами не буде…» Не вірю.
Стріла долетить до цілі.
Не можна їй впасти.
Не можна звернути.
Я з вами ітиму, я вірна і сильна.
Я вам поможу у печалі і скруті.
Що знала я, діти, про ваші шляхи?
Та серце говорить (а серце правдиве),
Що доля судилась вам, діти, предивна.
І буде щасливим великий похід.
Я з вами - крізь терни до зір золотих -
Ітиму повік, бо не зможу не йти.
Дійдемо - так серце мені промовляє.
А серце все знає.

Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив його головний лікар Рамадан. Був занадто обережний, щоб одразу казати страшну правду. Роксолана пішла в приміщення Куббеалти, покликала туди великого візира і Баязида. Кизляр-азі Ібрагімові, щоб не стовбичив коло входу за звичкою, веліла приносити їм вісті про султана. Баязид рвався поглянути на батька, вона не відпускала його від себе. Здавалося: відпустить - і вже не побачить живим.

Сиділи до самого досвітку, мовчали, ждали. Чого?

- Може, скликати диван? - несміливо спитав обережний Ахмед-паша.

- Навіщо? - холодно поглянула па нього Роксолана.- Це зробить султан. Може, новий.

- Хай всемогутній аллах дарує життя великому султанові Сулейману,- пробурмотів садразам.