Роман юрби

– Доведеться піти, – мовила стара і важко звелася з ослінця, присунутого до теплої стіни. – Ви тут погомоніть...

– Ти це куди? – вскочила з сінець Свєта

– Та от, Юрко каже, що в магазин копчену мойву привезли.

– Не знаю я, що там привезли, – засміявся Юрко. – Це мені тільки так здалося.

– Все одно, подивитися тра..

Обоє лукавили: Сіроводиха виявляла делікатність, чи що, дбаючи, щоб молодята перед розлукою побули самі, а він добре знав, що привезли таки копчену ставриду і ніякої черги в магазині не зібралось.

– Хочеться тобі в дощ іти? – сказала для годиться Свєта.

– Все одно, засиділась у хаті, – відповіла мати, натягаючи тільника. Потім вона замоталася хусткою, взула стьобані валянці й стала увіч подібна до Тамари, Капілиної матері, яку Юрко бачив уранці в п’ятому номері.

– Ви тут погомоніть, – сказала вона, намагаючись не дивитися на Юрка.

Однак Свєта з її відходу чомусь не раділа була сьогодні трохи сумна, Юркові навіть здалося, що недавно плакала

– Вимкни чайника, – сказав він, – мені й справді ніколи.

9

Захотів пригорнути дівчину, але в цей момент ожив кімнатний песик Локша, який досі мирно посопував на підстилці біля теплої стіни. Песик попереджувально загарчав. Юрко однак на нього не зважив і пригорнув дівчину щільніше, на що мала почвара грізно ошкірила зубенята й почала ляско гавкати. Свєта засміялася й вислузнула з його обіймів.

– Це він ревнує, – сказала задоволено. – Правда, розумний песик?

– А чи не виставила б ти його за двері? – спитав Юрко.

– В таку негоду? – обурено перепитала Свєта. – Хіба ми не можемо просто собі побалакати? Окрім того, й настрій в мене сьогодні...

– Теж через негоду?

– Е, багато розказувать... Хочеш подивитися, що я зв’язала останнім часом?

Йому було глибоко байдуже, що вона зв’язала, але хитнув головою. Песик знову влігся на підстилку. Свєта принесла в’язання і щось там почала оповідати – це мав бути светр йому в подарунок. Робота велика, але для неї це – радість, адже старається для нього...

– Слухай, – перебив він її, – ти сьогодні плакала?

– З чого взяв?

– Ну, якась трохи не така.. Щось сталося?

– Е, це все наші вічні суперечки з мамою.

– Таке, що сказати мені не можеш?

– Можу, але не хочеться. Ну, чого про це завів?

– Розкажи.

Вона промовчала. Дивилася на забризкане краплями вікно.

– Через тебе ці суперечки й були, – сказала смутно. – Але я не хочу про те говорити...

– Коли через мене, то сказати мусиш.

Вона опустила голову і з її очей на початий светр, який плела для нього, капнуло по сльозі. Він зчудувався.

– Щось має проти мене? – спитав. Дівчина крутнула головою.

Юрко поклав їй на плече руку й погладив. З кутка попереджувально загарчав Локша. Відсмикнув руку й роздратовано зирнув у куток.

– То я слухаю, – сказав.

– Не примушуй мене це говорити, – прошепотіла Свєта, і сльози знову викотилися їй із очей.

– Але коли стосується мене, мушу знати.

Вона мовчала. Мнула в’язання й не дивилася на нього.

– В мене мало часу, Свєт, – сказав він. – І досі ми, здається, були щирі поміж себе.

Хитнула головою. Юрко взяв її руку в свою. Знову погрозливо загарчав песик.

– По-моєму, не вчинив нічого тобі прикрого, не ображав і твою матір.

Вона хитнула. Локша в кутку гарчав.

– То що сталося?

Дівчина заплакала навзрид.

– Не хочу тобі цього казати... Не примушуй мене...

– Кажи швидше. А то прийде твоя мати – ніякої копченої мойви в магазині нема.

– Не прийде, – мовила Свєта. – Навмисне нас залишила...

– Дивно, – всміхнувся Юрко. – А я вважав, що мудро спровадив її.

– Вона каже...

– Що ж вона каже?

– Тяжко мені це повторювати.

Знову замовкла, тільки схлипувала Він тримав її руку, а песик у кутку гарчав.

– Не тягни!

– Вона каже... Ну, що я довго чекала тебе... Що навіть на танці не ходила..

– І даремно, – мовив він. – Я від тебе цього не вимагав... Ну, і не ходила, так що?

– Вона каже... Що вже півроку минуло... А ти...

– А я?

– Це не мої слова, – зирнула нарешті на нього. – Я тобі цього зроду-віку не сказала б...

– Звісно, – мовив Юрко. – Переказуєш слова материні. То що вона каже?

– Каже... Ну, що ходиш, ходиш... Не можу я... Язик не повертається... Даремно ти завів цю балачку.

– Що не женюся на тобі? – спитав навпрямки.

Хитнула швидко головою, і сльози знову покотилися з очей.

– По-моєму, я тобі все роз’яснив, – мовив він, виструнчуючись на стільці. – Мій старший брат жениться, бо в нього буде дитина. Старі віддають йому маленьку кімнатку, а я з ними поселюся в більшій. Де б ми помістилися?

– А я хіба не знаю? Але вона каже, що в нас... є кімната...

– Оця? З твоєю матір’ю і псом, який не дозволяє мені тебе обійняти? Тут же ніде зайвого ліжка поставити...

– Вона каже... ні, не можу я...

– Ми з тобою ще молоді, – мовив він. – Надто молоді...

– І я це мамі казала... Хіба не знаю?

– Мені обіцяють ліпшу роботу... Окрім того, я вже казав: улітку хочу вступати до інституту. На вечірній.

– Все це я знаю. Але вона каже... коли б серйозно до мене ставився...

– А я несерйозно до тебе ставлюся?

– Та Бог з тобою, Юрчику... Хіба ж це мої слова?.. Просто відбулася між нами така розмова... А буде так, як вирішиш.