Роман юрби

Тоді Вася Равлик, власне, прізвище його було Мілютенко, відчув, що може й справді розсипатись, а швидше спопеліє, бо такий уже був розпалений, що все з’їдене і випите в його шлунку кипіло, як у казанку. Піт тік йому по обличчі, він пішов у коридорця, де стояло залізне ліжко, запнуте сірою байовою ковдрою, сів і задивився крізь розчинені двері на танцівливу юрбу. І та юрба раптом виштовхала, чи, може, так здалося Равлику, до нього, а може, це вона сама вийшла, оту напарницю чи сусідку – підійшла і сіла побіч нього, ніби їй така місія в цьому вечорі сидіти біля нього, сіла так тісно, як і за столом. Від танцю в неї ходили груди, а рот відслонився і йому здалося, що зуби в неї рожеві, а може, так відсвічувала помада на її повних і трохи примхливих вустах. Узяв її руку й роздивився: холодна, з короткими пальчиками та облізлим манікюром на широких, як лопатки, нігтях. Вася крутив ту руку, і та безвольно бовталася між його долонь, як щось тільки недавно загусле; тоді перевернув руку долонею вгору й почав вивчати лінії на ній.

– Довго житимеш, – сказав, а вона розсміялась.

– Характер у тебе – возом можна проїхати.

– Куди возом? – не зрозуміла вона.

– Це так лінії в тебе стоять.

– Добре це чи погано?

– Ах, хіба я знаю, – сказав Вася Равлик і раптом, сам не відав, як це сталося, поцілував її у вуста

– Хо-хо-хо! Вони вже цілуються! – гукнув із кухні Шурка Кукса, і коридорчик, де стояло ліжко і де вони сиділи, раптом наповнився смішливими обличчями, червоними, розпаленими, заповнювався сопухом від випитого і з’їденого, шелестом одежі, шурхотом ніг. Вася Равлик звів очі й побачив розтуленого в реготі рота Шурки Кукси, і його безпалу руку, що вимахувала в повітрі.

– Давай-давай! Цілуйтеся, а ми подивимося!

Під пахвою у Щурки Кукси, справжнє прізвище його було Гаман, стояло оте мале, кривоноге з косичками дівча; Митько Гілляка, справжнє прізвище якого було Голумбійовський, обіймав за плечі подобенство дівчини, в його роті й досі стримів сірник; всі інші – це були просто інші, декого він знав, а декого ні, але тепер, коли і в нього губи були наквецяні помадою, коли тіло все ще спалювалось, а в шлункові кипіла їжа й питво, спожиті цього вечора, вони здалися йому веселі й різні, і Вася вирішив, що вони прийшли сюди й заповнили так густо коридорчика не для того, щоб посміятися з нього, а щоб його підбадьорити.

– Чого ж не цілуєтеся? – спитав благувато Шурка Кукса і притис до себе щільніше те, що було в нього під пахвою.

Вася Равлик засміявся, бо на те вони й зійшлися, щоб веселитися, і, схопивши голову своєї сусідки долонями, впився губами в її нафарбовані, якісь нудно-солодкі й зовсім безвольні. Вона не пручалась, але на поцілунок не відповіла, так ніби цілував він гумову ляльку, а може, це й була гумова лялька, і всі ці люди, що так густо наповнили коридорчика, саме тому й веселяться так щиро, бо всі добре знають – йому для сміху підсунули ляльку, а він, дурний, і досі цього не розібрав. Коли ж він цілував свою ляльку, юрба задоволено ревла і плескала в долоні; видалося Васі Равлику, що всі ці люди поспліталися поміж собою руками й гойдаються як на демонстрації.

– От дайоть Васька! – сказав Митько, жуючи сірника. – П’яний уже в дим.

Може, й справді він був п’яний у дим, а може, тільки розпалений, бо від нього таки почали витися димові пасмути; ще трохи і він загориться вогняним стовпом і спалить дім і цих людей. Він ніжно погладив стегно своїй партнерці, що відкликало нову хвилю радості в юрби, тоді встав і пішов туди, де мали бути вхідні двері. І, певне, щось особливе було в його обличчі, бо юрба розступилась, і він відчув, опинившись на свіжому повітрі, що так це чудово, коли опиняєшся сам, коли зумів заплеснути за собою двері, й ті двері відрізали його від чогось йому неприємного. Вася спинився на високому дерев’яному ґанкові, до якого вели дерев’яні сходи, підвів обличчя до неба і раптом завмер уражений: серед неба цвів зелений місяць. І йому здалося, що його недаремно прозивають у цьому світі Равликом, бо равлик він і є, на спині в нього хатка і, тягнучи цю химерну споруду, він повзе в розросле дике царство лопухів, чорнобилю, лободи, пасльону, собачої кропиви, а ще кропиви глухої й жалючої, чистотілу, калачиків, подорожнику, череди, морігу й осоту, конюшини, рум’яників і мокрецю – все те зелене море, що розкинулося довкола, і в цьому зеленому морі він має знайти найширшого, найзеленішого, найрозкішнішого лопушиного листка, вибратися на нього, пожувати, скільки схочеться, смачної соковитої і вільжистої плоті, а тоді влізти сам у себе, у хатку свою й забутися аж до світанку, до того моменту, коли сонячне коло прикотить до цього ґанку, на якому стоїть, “машину желєзну”, і “желєзна машина” підхопить невиспаного й хмільного Митька Гілляку і покотить у світ стрижених голів та зеленої одежі, а він, Равлик, лежатиме на лопушиному листку і грітиме боки в ранковому теплі, по тому вип’є роси і, може, згадає, що його історія з сусідкою за столом, так нагло обірвана, може, була й трохи приємна.