Роман юрби

– Зможу, – зморщила вона лобика. – Я мамці так і сказала: коли він мене поб’є за цих десять рублів, то я їх заберу.

– Ти вже й додому ходила?

– Нє, я в столовці була. Вона там мене й погодувала.

– А в якій столовці вона робить?

Однак на те Рая не відповіла. Подивилася поверх його голови, і її личко стало кам’яне. Тоді Вася відчув, що йому треба бути твердим.

– Підеш і забереш у мамки ті десять карбованців, – сказав він. – Тебе я годую, а її не збираюсь.

– Але ж ти мене за це не побив! – наївно сказала Рая.

– Не забереш, то поб’ю, – вирішив її налякати.

Але вона знову смикнула плечем і посунула зі своєю коробкою в спальню. Вася Равлик кинув оком на годинника – треба було бігти. Вискочив на вулицю, тут стояла тільки ряба Надька.

– Чого це ти, Вась, із Магаданшею не здоровкаєшся? – сказала солодко ряба. – Вона на тебе обідилася...

Але Вася Равлик нічого не сказав. Посунув повз рябу Надьку, аж тій довелося здвигнутися з місця, щоб не зачепив її. Зирнув на рябу Надьку – у тієї аж одежа закуріла

– А щоб ти пропав! – сердечно побажала йому вслід вулична пащекуха.

5

Повернувся, як звичайно, о пів на дванадцяту. Штовхнув двері, були вони відчинені – Рая й не подумала зачинятися. Пройшов на кухню, розігрів вечерю й неспішно поїв. В домі було тихо, аж мертво, але він не поспішав заходити у спальню. Сидів і дивився на чорну шибу вікна, йому якось смутно стало. Даремно так сьогодні боявся й так чекав на Раю – очевидно, сама вона від нього не піде. Очевидно, для того, щоб пішла, її й справді треба вигнати, отже, їхня історія так просто не закінчиться. Тільки тепер зловив себе на думці: дорогою на роботу вона весь час була йому в голові, так само й на роботі, коли набирав нуднющі статті про добрива й штучне осіменіння, про бичків, корів, телиць, свиней, ніби галети пишуться не для людей, а для цієї худобини. Думав про Раю, повертаючись із роботи, ось і зараз сидить на кухні й міркує про неї. Чи ж він її любить? Аж пирхнув: хіба можна любити таку жінку? Нею можна покористуватися, побавитися кілька тижнів, але любити? Однак її образ весь час стояв перед очима – зрештою, навіть поживши трохи з нею, що він про Раю знає? Чи знає, де її дім, де працює її “мамка”, з ким раніше жила, що в неї в голові, що відчуває й думає. А може, вона таки несправжня? Щось було в її поведінці механічне, ніби й вона справді лялька, котра ожила. “Господи, – подумав він, – чортівня якась!” Сидів і відчував, що його вже тягне в спальню, тягне якось важко, тоскно, що й досі не звільнився від чекання, яким сьогодні перехворів. Було таке в ньому, ніби щось дороге зникло, в чомусь дорогому розчарувався, змирився навіть, що його, того дорогого, нема й не буде, і ось виявляється, нічого не змінилося.

Вася допалив сигарету, затовк недопалка в попільниці й устав. І тут його несподівано вдарило: а що коли вона злякалася, що він і справді її поб’є, й пішла Кинувсь у спальню, забувши вимкнути на кухні світло, й клацнув вмикачем у спальні. Нове рябе, квітчасте, картате, чортзна-яке плаття охайно висіло на спинці стільця, біля ніжок стояли лискучі туфлі, а Рая лежала в ліжку й блимала очима Підійшов і стяг з неї ковдру – спала вона, як завжди, в костюмі Єви.

– А білизну собі не купила? – спитав.

– Ні, – відповіла вона, ледь-ледь розсуваючи ноги.

– Чому ж?

– Не треба мені, – сказала байдужно.

– А в тебе не буває того... – він замкнувся. – Місячного?

– Ні, не буває, – мовила вона спокійно. – Це в мамки буває.

Він свиснув і сів на ліжко. Дивився на неї: ну що ж, тіло, як тіло – з-під пахви виглядала лялька.

– Ти що, спала з лялькою? – здивувався він.

– Ну да, – сказала вона й пригорнула ляльку до себе.

– А мене ти можеш хоч раз так пригорнути? – спитав він із тремом у голосі.

– Нє, – сказала Рая. – Ти ж не лялька.

– Слухай, ти завжди була така дурна?

Але вона не відповіла. Гладила ляльку рукою з новим манікюром і дивилась у стелю.

Тоді він відчув, що дратується, що, власне, дратує його не її стоїчна байдужість; можливо, вона якась малахольна, чи чортзна-що! Раптом зрозумів тих чоловіків, що її били, – таке будь-кого може вивести із себе! Сам не тямлячи чому, схопив ту ляльку, вирвав її з рук і жбурнув на підлогу, аж квакнула жалібно. І раптом побачив, що вся вона зіщулилася, затулила руками обличчя, скорчилась – чекала, що битиме її.

– Не бий мене, не бий! – пропищала жалісно. – Не бий!

Він знову сів на ліжко, піт градом котився йому по чолі. Аж трусило його трохи: чого це вона подумала, що збирається їх бити? Чого це взявся видирати ту ляльку? Може, в неї все повторювалося так з іншими чоловіками – вона наперед знає, що має відбутися в тих стосунках.

– Раю! – сказав він тихо. – Я тебе не битиму, їй-богу! Але й ти щось зроби для мене. Прибери коли-небудь в хаті, приголуб мене, коли любимося, – хіба це так важко? Не хочу тебе проганяти, бо полюбив тебе. Хочу, щоб ти залишилась у мене, зрозумів сьогодні – без тебе мені життя порожнє. Чуєш?

Зирнув на неї: вона підтяглася на подушку, обхопила руками груди, ноги підтисла так, що не видно було й лона, й дивилася переляканими, несусвітськими очима.