Роман юрби

Тоді відчув, що круглі здивовані очка знову полили на нього сірий перламутр, ніби холодну сіру воду, а може, висунули якісь невидні мацаки й обмацали його крижаними пальцями.

– Може, й приглашу, – сказала спокійно й розважно Юлька. – Коли ти мені замість цього вікна, – вона махнула рукою, – двері вставиш.

– Двері? – зчудувався Шурка Кукса, його цей Юльчин практичний інтерес шокував.

– А ти хочеш, шоб я тебе приглашала за красіві глаза? – спитала Юлька. – Вони в тебе й не красіві. Зроби мені з вікна двері, тоді й буде в нас разговор.

Він стояв, кажучи фігурально, ніби мішком прибитий: ще з жодною з жінок чи дівчат такої розмови не вів. Щоб отак зразу, отак прямо... хм..

– Я не мастєр уставляти двері, – сказав трохи ображено.

– То йди своєю дорогою, – незворушно сказала Юлька і знову непорушно завмерла.

Шурка почухмарив потилицю, озирнувся на куща трави, але той уже й не горів, той уже навіть не димів, трохи обвуглився та й усе.

– А двері в тебе є? – спитав він, трохи й вагаючись.

– Принесеш, – категорично сказала Юлька й облила його холодним перламутром

Шурка знову зирнув на ті груди, якось вони вже й не так його хвилювали, на те кругле обличчя, сіре й ніби неживе, – сиділа собі й зирила на річкового краєвида, ніби й не було його тут, або він був щось не більше як кущ трави.

– Шутніха ти, – сказав він. – Придумала... Давай лучче просто, по-хорошому...

– За дурничку шукай дурних, – категорично сказала Юлька. – І не мішай мені оддихать.

Знову почухав потилицю, – ні, треба звідсіля забиратися! Малахольна вона, чи що? Це ж придумати тра – двері!

Хихикнув і порвався йти, але потрапив у кущ кропиви й попік руку. Юлька знову по-простацькому розреготалась, і від того вдруге сколихнувся отой принадний білий розлив – перса затрусилися й затанцювали підвіконням. Тоді Шурка Кукса відчув себе до решти задурманеним, тож поволікся завулочком геть; в нього, бідахи, перед очима мигало, бо чи ж міг забути отой принадний білий розлив? Ще подумав: а мо’, повернутися до своєї останньої любаски? Але любаска недвозначно вимагала в нього женитися на ній, а Шурка того не тільки не бажав, але й уявити себе не міг жонатим – для чого йому те, в біса, здалося! Отже, повертатися до останньої любаски годі було, інакше вона неодмінно його на собі оженить, а він не такої вже відпорної сили чоловік, аби гратися з вогнем.

Шурка Кукса дістав поволеньки цигарку, запалив, але якась гірка трапилася йому сигарета – цвіла чи що? Але все одно її палив, не викидати ж добра! И отой цвілий дим вповзав у нього, як вужака, наповнював його від ніг до голови, тож сам ставав цвілий, бо щось йому на душі мулило, щось його невдоволило. А ще він знав, що гачка із приманкою, кинутою тією місячною рибалкою з вікна, він таки проковтнув – оце той гачок і рве, розбирає йому нутрощі. Водночас щось йому в цій історії й не подобалося, бо звик здобувати жіноцтво без особливих затрат, а тут (хай тобі нечистий!) треба роздобувати ще й двері, прорубувати стіну, вставляти – і все це за непевну обіцянку: тоді, мовляв буде разговор. А що, коли він отак розпадеться, а вона йому – дулю з маком, або, ще гірше, почне ще чогось вимагати?

Шурка Кукса був робітник не вельми. Десятки разів улаштовувався на роботу, звідки його чи виганяли, чи сам ішов; оце й тепер він покинув роботу, а нової шукати не поспішав, сидів на материнім хлібі, а вдома й за холодну воду не брався.

Шурка зітхнув, замотав головою: цілий тобі клопіт. Через це йшов і світу білого не бачив, не побачив він і Людку, яка кудись швиденько чимчикувала вулицею, саме ту Людку, котра все на вулиці бачила і все знала. Уздрівши Шурку, вона раптом з розгону зупинилася, ніби її прикувало до землі, а Шурка й собі зупинився, хоч сам не знав чого.

– Вже до тої Юльки клинці тешеш? – спитала Людка і засміялась.

– До якої це Юльки? – спитав він тупо.

– А тої, з Безназванного.

“Ага, – подумав він. – її звуть Юлька”, – і видивився на лукаву Людчину мармизю.

– Тешу, – сказав він. – А тобі шо?

– А мені нічо! – сказала Людка і ніби не було її перед ним – гналася вже геть далеко.

Шурка сплюнув. Отже, те, що він на хвильку став і побалакав із Юлькою, на вулиці вже знали. Зрештою, коли він візьметься за ту роботу, то це тим більше всі бачитимуть.

– А мені до лампочки, – подумав він легковажно, вдихнувши на повні груди цвілого диму. – Пашлі ви всі!