Роман юрби

Чоловік відчинив хвіртку і зайшов у двір. Юлька непорушним привидом завмерла у вікні й чекала. Чоловік знову зупинився, облитий місячним світлом, а може, те світло відходило від нього, – довкола стояла мертва тиша. Знову рухнувся й пішов на пагорб, простісінько до Юльчиного вікна.

– Доброї ночі, – сказав неголосно. – Треба тобі зробити сюди сходи... Окрім того, в усіх є хлівець, а в тебе нема. Робітника тобі не потрібно?

Стояв і всміхався лагідно, золота голова його під місячним світлом палала.

Юлька мовчала.

– Чого мовчиш? – ще лагідніше спитав він.

– Я не мовчу, – сказала Юлька. – Двері відчинені.

– Знаю, – мовив він і роззирнувся. – Дивна сьогодні ніч, правда?

– Правда, – сказала Юлька й опустила голову.

– То не потрібні тобі робітники? – знову спитав він.

– Ні, – відповіла Юлька.

Тоді він підійшов до вікна й погладив її по голові. Юлька заплакала. Мабуть тому, що її давно ніхто не гладив по голові, хіба що неймовірно далека й забута мати, і далекий, давно забутий батько.

– Не плач, – сказав тихо й лагідно чоловік. – Все буде добре. Все буде так, як ти хочеш. Для того я й прийшов.

1991р.

Оповідка шістнадцята Короткий хронограф “безперспективної” вулиці

Багато води витекло в обох річках, до яких прилягала околиця; багато вітрів промчалося, багато й змін сталося на вулиці. Цю книгу можна писати без кінця, пора й честь знати. Опишу коротко ряд подій, принаймні зв’язаних із тими героями (до речі, їх понад вісімдесят), які на ці сторінки потрапили чи в просторому описі, чи в короткослівній згадці. Тобто долі героїв знайшли своє, часом сподіване, а часом несподіване завершення чи продовження, і мені таки годиться хоч би хронографічно їх зафіксувати. В першу руч, хотів би віддати належне померлим чи загинулим, а їх з-поміж тих вісімдесяти є не один. Зрештою, та чи та оповідка вже підводила героя до тієї крайньої межі, але оскільки читач, як правило, любить ясність, а в історіях – довершеність, перечислю всіх покійних, бо це свята повинність наша, живих, віддавати увагу тим, хто ступив за поріг вічності.

Отже, помер старий Смерд, котрий так молодцювато глянув був на Броню, а потім недостойно перестрашився старої Гуменючки, бувши у човні з рибою, що майже наповнила того човна. З ним трапилася нещаслива пригода, старий ловив хваткою рибу, хватка десь там зачепилася – Смерда потягло в один бік, а течія погнала човна в інший, і дід бовкнув у воду, але, на щастя, поблизу виявився Віталій Корж, котрий під’їхав і дав старому зачепитися, дотягши до берега. Було то у вересні. Смерд захворів запаленням легенів, яке переросло у хронічне. Він став лагідний і покірливий, помирився зі старою Смердихою, відписав на неї хату, а також заповів їй тисячу карбованців, які мав на книжці. Дотяг він ще до червня наступного року, йому ніби полегшало, і він попросив сина (який, до речі, ані характеру, ані звичок своїх не змінив і тільки часом, як то кажуть, “просихав”), так от, у той рідкісний момент синового просихання старий Смерд попросив Юрка довести його до річки й посадити у човна. Старий не захотів, щоб син його супроводжував, сам відплив на середину річки, а сина відіслав додому. Але молодий Смерд додому, звісна річ, не пішов, сів на траву й почав за батьком стежити, попередньо роздягтись на той випадок, коли доведеться стрибати у воду. Старий просидів у човні годину, й тільки тоді йому вдалося підсікти й витягти окунця в долоню, на місцеві виміри досить великого. Він так схвилювався, що ледве здолав окунця витягти, а коли витяг, поклав голову на ручки весел і заплакав. Молодий Смерд гукнув батька і спитав, чи зможе він до берега допливти. Старий хитнув головою і, невправно дзюбаючи веслами воду, ніби не він усе життя прокатався по тій річці й веслував так само природно, як дихав, – це було його останнє зусилля в житті. Молодий Смерд відвів старого додому, Смердиха підсмажила йому останнього зловленого ним окунця, але дід покликав онука Сашка (Сашків на вулиці було три, окрім цього ще Сашко Войцехівський та Сашко Кравчук), і онук ту рибину не без задоволення умнув, дід при тому замиловано на нього дивився. Помер він перед ранком о п’ятій годині при повній свідомості й душевному спокої.