Роман юрби

– А взяла! – коротко й задоволено потвердила Тоська – Не возьмеш – розіп’ється тобі, розстервениться, спасу не дасть – цей я урок заучила, – вона заморгала вічками, прагнучи зрозуміти, що діється в тій голубій коробці. Але не збагнула нічого – стала, мов лялечка в коконі, сон звивав уже в її мозочку кубло, з того кубла вигулькнули бліді, теплі личка, що почали дмухати на неї, як на гарячу страву діти, – Тоська ставала сонна й неповоротка. Проте струсилася, роздерла повіки і з тихою увагою задивилася – діялося на екрані вже щось зовсім незбагненне: герої фільму бігали, кричали й сварилися...

Льонька там, надворі, сів на колодку і знову закурив. Жовто палала над ним лампочка, світилося розкидане по дворі поліняччя, клубені диму здіймалися над ним, як пара вогкий вітер випивав той дим, набирався духом живиці зі свіжопорубаного дерева, рвався відтак геть туди, у ніч, у вологу темряву, де ще гуляє жовте листя, де хитаються розтривожені дерева і де вряди-годи можуть ударити межи очі двома променями авта. Вітер гнався по землі, втомленій і змерзлій, у норах спали кроти й жаби, вужі й жуки – сплячка в них довга, аж на зиму. Вийшов із нори хіба що самотник-їжак, котрий щовечора приходив до дубця, спинявся тут і розгрібав листя. Задумливо й напівсонно хрумав жолуддя, і його смутні оченятка мружилися навстріч синьому, вологому вітру. Їжачок принюхувався: запах тютюну й живиці: живиця нагадувала йому давно покинутий ліс, де стало жити аж зовсім неможливо, а тютюн – людське житло, до якого він прибився років з чотири тому. Розгрібав лапкою із розчепіреними пальчиками дубове листя, вигортав блискучого жолудика, лузав його зубцями й, спльовуючи лушпиння, жував та й ковтав. Від того йому байдуже ставало: чи ліс ото навколо чи людські хати; вітер шепотів йому на вухо про небезпеки цього світу, і від того їжачкові зубенята ще прудкіше й натхненніше перемелювали смаковите й ситне зерно...

– Ми, баби, дурні, – заговорила знову Тоська, так і не втямивши того, що показували в коробці. – Ото дівчиною біжиш заміж, аж посторонки рвеш, хе-хе! А дориваєшся до тих посторонків... Нінащо воно все...

– Так уже й нінащо! – зітхнула важко Броня – її обличчя знову пропало в сутіні. – Засиділась я у вас..

– Та чого там, додивись. Із цим, знаєш, мовчуром і словом не перекинешся. Втюриться в цю дурну коробку, хоч ти йому кола на голові теши. А воно й дивиться надоїда...

Розтулила рота, потекло туди голубе світло, мигнув голубий язик і голубі зуби – печера; там за стінами пролетів вогкою хвилею вітер, виніс із ночі кілька мокрих листків і наліг на шиби вогким плечем, припечатавши ті листки до скла. Здалося Броні, що це два ока жовтенні дивляться на неї з темряви; їй і справді не хотілося виходити з теплого кутка, в якому вона, на жаль, тільки гість, адже там, між ночі, погасло стояла її хата, не горів вогонь у печі й не світилися вікна. Вологий вітер хазяйнував там як удома, ходив порожніми покоями і даремно розщуковував господиню. Від того легенько порипувала підлога, хата ціпеніла у тій темній, вологій порожнечі – Броня чудово знала не зігріє вона її своїм кволим диханням..

– А жере як! – продовжила Тоська – Кабана б годувала, польза якась була б. А цей так: і смачного йому, і жирного, перше, друге і десяте, а щось не так – надується, як сич, і сопе цілими днями.

– Він же зарплату приносить! – згукнула тихесенько Броня.

– Ну то й прожирає ту свою зарплату. Кабана заріжеш, продаси, а теперички, хе-хе, мнясо в ціні, всі мняса теперка хочуть, свіженьке щоб, добреньке, базарне, трасця вашій мамі!..

Льонька складав під повітку дрова: живиця й вологий вітер, смак тютюну в роті; дим рветься тонкою смужкою за плече; між гіллям клена з’явилося холодне, жовте коло – місяць вирвався із хмари. Льонька аж зупинився, задивившись: брати лупили одне одного на тому місяці, але диміло; вітер напав на чоловіка з поліном у руці, роздув вогника цигарки і обсипав попелом обличчя. Льонька вийшов з-під повітки й прислухався до шереху під дубком їжачок почув його й завмер, перетворившись у сіру кудлату грудку. На річці шуміла, падаючи з греблі, вода; гавкав пес куцої Наталки, чорні ковтки били в темряву, наче хто гатив палицею в чорний барабан. Льонька озирнувся на власні вікна: були темні, тільки одне – тьмяно-голубе. Йому раптом захотілося отак піти в ніч, найти таких, як і він, самотніх і поволі пити пиво, чи вино, чи й самогон. Вітер задував вогника між його губів, тьмянів той і розпалювався, покривався кострубатою плівкою попелу, світивсь у щілинах між того попелу, вмирав і знову розпалювався. Їжак дихнув вітру, але тютюнового диму не розпізнав, хіба живицю й пітне тіло десь побіч; обережно перебіг листям, але знову мусив завмерти: перед його носом упав вогкий і погаслий недопалок...

– Коли він тобі такий невгодний, – засміялася тихо Броня, – то чого ти за нього держишся! Прожени його!..