Роман юрби

Такий темпоральний принцип Шевчукової праці (про це можна дізнатися з уст самого письменника в передньому слові “Від автора”) засвідчує не тільки його унікальну працьовитість, терплячість, а й мудру далекоглядність, доступність художньому баченню віддаленої творчої перспективи. Хоча, можливо, в глухі 70-ті роки минулого століття він навряд чи й уявляв собі такий грандіозний прозовий конструкт із багатьох цеглинок-розділів (оповідок), публікованих час від часу фрагментарно в часописах. Очевидно, письменника у його великому задумі вела не просто письменницька інтуїція, якій варто довіритись, аби колись та бути на білому коні, а й тверезий розрахунок на бачення віддаленої перспективи. Та ще вміння тією перспективою творчо скористатись.

Чому, зрештою, “Роман юрби”? Побудований за принципом своєрідної саги, події якої локалізовані в просторі однієї вулиці (в даному випадку напрошується означення, цілком нове для української літератури, – вуличної саги), де все пов’язано між собою видимими й невидимими нитями, все взаємозалежне й взаємоопромінене емоціями, різними енергетиками чужих душ, чужих думок і чужих вчинків, які найповніше відлунюють саме у цьому просторі, роман цей із його концептуальною назвою несе потужне смислове навантаження. Згадаймо: у своєму автобіографічному творі “На березі часу”, в тій його частині, який має назву “Мій Київ. Входини”, письменник, зокрема, зазначав, що велика література твориться не для багатьох і, відповідно, ним ставиться проблема: юрба – індивідуальність, яка здавна його хвилювала: у цьому контексті він і декларує любов до “сірої істоти” з цієї юрби, тобто шукання в ній “хорошого і красивого”. Та це ще не вся відповідь на поставлене запитання. Саме визначення хронотопу “юрба” (слово, що в українській літературній мові веде свій “родовід” ще від “Енеїди” П. Котляревського, а самого В. Шевчука вразило тією сугестивною силою, що її вклала в нього Леся Українка при аналізі творів В. Стефаника) вказує на співіснування в одному просторі багатьох “я”. Власне, воно й окреслює простір і велелюдність, у якому можна розгледіти різні обличчя, почути різні голоси... Юрба у В. Шевчука – не натовп, який сприймає реальність на рівні масової свідомості, інфікованої вождизмом і фанатизмом, а швидше – юрма: як багатолюддя, багатоголосся (та поліфонія, що її М. Бахтін називає характерологічною ознакою роману), де попри гамір, шум і монотонність життя все ж вирізняється окремий індивідуальний голос, який репрезентує хай і буденну, а все ж власну, окремішню свідомість, здатну бодай якоюсь мірою до рефлексій. Територіальна “вузькість”, географічне обмеження тут компенсується широкими часовими рамками, що охоплюють долі мешканців нібито безперспективної вулиці, великою кількістю персонажів, кожен з-поміж яких – за всієї нібито їх однорідності й подібності (бо повсякденна має здатність уніфікувати, стирати розрізнення між людьми, стилем їх поведінки) – окремий світ. Попри те навіть, що майже кожен персонаж – це “справді сіра людинка” цього світу, те, що тоталітарна система трактувала як “антигероя” і “дрібнотем’я” (В. Шевчук) – як, скажімо, героїні оповідок “Чортиця” чи “Місяцева Зозулька із Ластів’ячого Гнізда”.

Вірний раз і назавжди обраній антропоцентричній концепції власної творчості, письменник прагне максимально персоналізувати повсякдення (так, у “Романі юрби” діє понад вісімдесят персонажів, які зв’язані між собою не тільки перехресними нитями співбуття в єдиному часопросторі, а й перехресною оптикою бачення й інтерпретації тих самих подій – з різних кутів зору, різної часової відстані), показати, що лише за допомогою рефлексування (а часто це лише потуги на рефлексування у звичному розумінні цього слова), навіть якщо воно не виходить за стереотипи буденної свідомості, окресленої рутиною й безпросвітністю існування, можна, зрештою, зробити спробу вийти за межі знечуленого індиферентного буття. Цей процес пробудження самоідентифікації лише прокреслюється В. Шевчуком як інтуїтивне відчуття персонажем ймовірності іншого способу життя, неусвідомлений потяг до відчуття себе-іншим (вищим духовно, кращим) – те розуміння, яке раптом приходить до його героїв, вражаючи новою, не знаною досі “дотикальністю” до іншої грані життя.