Роман юрби

– А ти шо, тільки тепер приметів? – здивувався Олексій. – Да, я їй встругнув. А то сам знаєш: чужа дитина – не своя! То як нащот того, щоб скинуться?

– Сторож твій іде сюди, – тоскно мовив Льонька.

– Е, баби на те й баби, щоб їх дурить, – легковажно сказав Олексій. – Шось придумаємо!

Карачкувата Гальчина постать повільно хиталася поміж натягнутих дротів, ніби голівка маятника.

– Не хочеться мені пить, – так само тоскно сказав Льонька. – Коти на душі шкребуть.

– Тому й тра заморить черв’ячка, – перейшов на пристрасний шепіт Олексій. – Я тебе пунімаю: коли б мені моя вчудила, шо тобі Бронька, я її так би оддухопелив, що тиждень зализувалася б. Не подивився б, шо пузата. Странно, – сказав він, – вона вже давно теє, а ти тіко зара примітив. То шо, сообразим?

Приятелева жінка все ще поколихувалася між натягнених дротів. Ступала сторожко, але обличчя мала незворушне.

– Люблю дивиться на женщину, яку сам обработав, – сказав Олексій, любовно зирячи на жінку, яка ще більше наблизилася. – Це коли б ти свою Броньку так обработав, то не така б опришкувата була. Баби, вони насільничання люблять.

– А я того не вмію, – сказав тоскно Льонька – Я люблю, шоб по-харошому виходило.

– Знаїш шо, – ще тихіше проказав Олексій. – Ти сходи по випивку сам, купиш шо нада, гроші я тобі посля оддам. Зайду до тебе в столярку, тада й трахнемо.

Він скинув головою, як кінь, бо вже кроків за п’ять біля них спинилася Галька і дивилася підозріливо.

– Чом це обідать не йдеш? – спитала. – Чи вже на шось вмовляєтесь?

– Куримо, – сказав похопливо Олексій. – Сядь, Галь, оддохни!..

Галька присіла біля них, не стало про що розмовляти. Пускали хвилі диму й мовчали.

– Ще не помирився з Бронею? – співчутливо спитала Галька.

Льонька подивився на неї крижаними очима.

– А ти зі своїм не сваришся? – спитав знехотя.

– Сварюся. Попробуй з вашим братом не свариться. Але твоя Бронька якась особа.

– Чого це особа? – здивувався Льонька. – Всі ви однакі.

– Ну, вже не скажи! Я може, свому лобуру викажу, шо про нього думаю, але руки на нього не підніму.

– Да ти нача, Галь, – сказав Льонька і встав. – На мене вона вже гоже руки не підійме. Піду щось перемну!

Олексій щосили моргав, сидячи за жінчиною спиною, але Льонька на нього уваги не звернув. Виплюнув недокурка й пішов і собі між розтягнених дротів, і йому раптом здалося, що це й справді бігова доріжка, а може, й зльотна смуга. Олексій із жінкою мовчки дивилися йому вслід.

– Коли б ти в мене був такий тихий, – мовила неголосно Галька, я тобі й лихого слова не сказала б...

– Брось, Галь, – самовпевнено прорік Олексій, він ще своєї сигарети не докурив. – У тихому болоті чорти водяться, помні ето. А іщо: я тебе кої-чим наділив, а він, бідолашка, свою Броньку обработать не може. Отут-то, Галь, собака й зарита. Я же не дурак!

І вони знову мовчки дивились, як повільно простує між дротів зі звішеною головою, похитуючись і ніби засторчовуючись, невелика й печальна Льоньчина постать.

– А мені його жаль, – сказала Галька протяжно. – Такий тихий і роботящий. Що та Бронька собі думає.

– Думає, шо хатіт, – сказав Олексій, випльовуючи сигарету. – І какоє нам до них, Галь, дєло? Кожен дуріє по-своєму... да! Ходім шось перекусимо, а то кишки болять.

Галька із видихом встала, а Олексій, любовно не неї дивлячись, подумав, що сьогодні в неї живіт більший, як був учора. Це наповнило його не тільки втіхою, а й чоловічою гордістю, ніби від нього залежало, щоб той живіт ріс.

Між натягнутих дротів, по довгій аж у кінець двору доріжці, схожій на бігову на стадіоні, все ще йшла, коливаючись, поникла Льоньчина постать, але вони на неї вже не дивилися, досить їм власного клопоту. А Льонька в цей час зирнув у небо, але не побачив у тому небі нічого, бо нічого там і не було. Гола й синя порожнеча, в яку його невідь-чому нестерпимо потягло. Тоді він подумав, що Олексій має рацію; треба збігати до магазину і якось зачавити черв’яка, котрий зітлив йому всю душу...