Ротонда душогубців

Знов Овсій Юхимович боляче схвилювався, як побачив, що він лишився тільки з жінкою у лікарському одязі. Але навіть якби він почув, що хтось інший, а не Гепева, несподівано виявив турботи за його, і то він би згубив рівновагу свого духу. А то чи нерозважна, чи збайдужіла жінка до людських настроїв вимовила огиджене і стерво–смердюче, і страшне своєю холодною та настирливою слизистістю слово «Гепева»… і супокій у хворого упав, неначе застрелена в голову людина чи вдарений обухом між роги бик… Ох, якби це був чоловік, а не жінка у білім одязі, якої Овсій Юхимович соромився, то він би вичимчикував якось на калідор і гукнув би сина вернутися… А то тепер… мабуть, все його пропало те, що ще могло бути б…

Але бурхливість його настрою на хвилинку зійшла на бічні простори завдяки ж цій самій жінці. Вона взяла за руку Овсія Юхимовича і повела помаленьку у ті двері, коло яких він сидів. І вийшли крізь маленькі сіни надвір у густий кущ затінків і в чагарник вишень. Під ногами від кроків ворушилася стежка, викладена дошками і заросла по боках квітками. Все це освітлювалося ліхтарем з–під того будинку, до якого вони ішли, але самого ліхтаря із–за галуззя не було видно. Нарешті вони побачили і ліхтар з правого боку від ухідних дверей. Овсій Юхимович ішов спроквола, опираючися на руку жінки у білім одязі, і мимохіть дивився на чорнобривці, півонії, гвоздики, братики і калачики, які тепер у селі коло кождої хати пишаються милими та рідними кольорами… І ті марища тяготи в настрої, що викликали слово «Гепева», спорожніли і стали легкими, і відлинули, неначе туман, аж туди за високий паркан лікарні… Бог знає куди. І вже коли вони зійшли на східці другого будинку, де ліхтар стояв у осередку свойого світла, Овсій Юхимович ще мав у психіці слід від слова «Гепева», але він там лежав, неначе мертва гадюка у зарослях садка на стежці, яку треба переступити, та й годі.

Жінка увела недужого у купальню і, показавши на ванну, сказала:

— Роздягайтеся та купайтеся. Свої сорочки складіть і положіть отуто. А я внесу вам больничні, і ви їх надіньте. Ось і мило.

Та й лишила його, зачинивши за собою двері. Брус глянув навколо і побачив під стелею маленьке відчинене віконце і простягнену у його вишневу гіллячку з ворушкими і ласкавими зеленими листочками. Але в купальні було так порожньо, що думка чогось підсунула у свідомість порожні ясла і порожні жолоби, і дорожню нову домовину. І слово «Гепева» знов ударило в чуття, неначе вітер у бляху хатньої покрівлі. Старому стиснувся віддих. Але він все ж, хоч і нервово, почав роздягатися. Напустив води раз. Вимився. Потім другий раз… Аж тут двері відчинилися, і знайома служниця кинула йому білизну та й знов зачинила двері. І він випустив воду і одягся. Посидів з хвилину, встав і постукав у двері. Служниця зараз же і ввійшла і звеліла:

— Візьміть із собою піджак, бриль і верхні штани. А взавтра вранці я заберу їх у кладовку. А ваші брудні сорочки і чоботи нехай тут залишаються. А після завтрього я принесу чисті онучі… Виступців у нас немає, то будете ходити в чоботях. А вже як виписуватиметеся з лікарні, то і все інше своє заберете.

Старий помалу нагнувся. Надів бриль і взяв старенький свій костюм, у якому їздив на станцію раніше із старшим сином. Служниця пильно спостерігала, як він ворушився. І як випростався, вона йому запропонувала:

— Ходім тепер зі мною.

І взяла під руку. І минули, може, з троє дверей у сінях, освітлених із калідорної стелі електричною лампочкою… І увійшли у світлицю для недужих. У ній було троє вільних ліжок, застелених ковдрами, а в кутку тільки одно з хворим, що лежав головою до вікна. Він був непорушний. Електрична лампа світила ясно. І Брус найяскравіше помітив у цій світлиці тільки чисті плювачки коло кожного ліжка. На них білий луд був уже місцями позлупуваний, і плями робили враження, що у плювачках є чорна холодна вода.

— Оце ваша тут господа і ваше ліжко. Лягайте і відпочивайте. Лікар прийде до вас аж узавтра вранці. Прощайте.

І вийшла. Брус ліг і зараз же укрився з головою, бо від купання йому було трохи холодно. І, скоцюрбившись, затих. І по всім тілі стало приємно розходитися тепло. Та серце його, не вгаваючи, било тривогу, хоч він почував і утому, і бажання заснути. І пролежав він так довгенько, і таки заснув. Та й сниться йому, що кличе його Мадес подивитися на воду у Оникіїв Яр. Аж там пливе від вершини до панщаних загат зачинена шафа з ліками. Вона витикалася боками з води до половини так, що двері, колодка і печатка дуже виднілися відтіля. І тільки що він хотів спитатися сина, «чого це його аптечка у воді», як тут на саму колодку сіла дика качка і, махаючи крильми, стала кричати на шафі. А шафа пливе та й пливе. І враз хтось торохнув із рушниці. І вся шафа на воді, і качка стали у такім густім диму, що і проглянути не можна. А коли розійшовся дим, то на воді не було вже ні шафи, ні качки. Тільки хвилі ішли до загат і хлюпали у береги. І Брус напівсвідомо заворушився у ліжку і, напівсвідомо відчуваючи своє реальне становище, став лагодитися знов затягтися сном.