Ротонда душогубців

Зважаючи на ось таку турботу, він лежав, не сплющуючи очей і не вкриваючись. І відчуття того, що там за спиною щось лежить мертве, а хоч похоже тільки на мертву людину, тримало його стурбовану і звужену свідомість у такім стані, як і пальці пробувають, коли мають у своїх пучках розпечену бараболю, яку треба швидше випустити, щоб не поробилося пухирів. Йому треба було тікати, і він ждав, неначе вибираючи для цього уже знайому мить. І зараз йому хотілося, щоб і світло погасло, хоч і знав, що так не буде, бо не знав, де шукати вимикача… Аж ось далеко в селі заспівав півень. І схопився Брус так, ніби він цього співу і чекав, і ніби спів йому і сили збудив. І спустив старий ноги на підлогу, і встав… Хилитнувся і нагнувся до одежі. І надів штани і піджак. І побачивши те, що бриль лежить долі, хотів не брать його. Та думка несамовита торкнула свідомість, що оцей, який з ним розмовляв, може дати собаці понюхати бриль, і собака знайде, куди хазяїн утік. І нагнувся, і надів бриль, хоч трохи, трохи він не ліг поруч бриля… І, не оглядаючися вийшов помалу з кімнати, бо її не запер за собою той кат. Мабуть, гадав, що кволість кращий сторож, ніж колодка. Брус дивився собі під ноги, щоб не впасти. Так робить і та людина, що переходить через кладку якусь безодню і не спускає з кладки очей, бо один погляд набік — і вона уже летить сторч туди, звідки живою уже не вернеться… Сіни були освітлені так само, як і тоді, коли він увійшов сюди. Він упізнав двері в купальню. І ввійшов туди. Чоботи його лежали коло дверей під стіною, а сорочки коло ванни. І він рішив іти у больничних. І витяг з кишені носову хусточку, і зв'язав чоботи нею за ті вуха, за які він завжди тяг, коли взувався. Та й перекинув через плече чоботи так, що один зліг на спину, а другий звис на груди. І вийшов, і пройшов сіни. Двері були не заперті і тут ще й трошки відхилені. Крізь щілину видно було східці, освітлені ліхтарем. І коли він відходив від цього корпусу, то перед ним стіною став ряд яворів. І в його думці стало те, щоб іти навпрошки крізь сад і вилізти у якусь дірку в тину. Але заперечення, що в тину може і не бути дірки, повернуло його на стежку, викладену з дощок. І ввійшов він у амбулаторію. І впізнав тут ті двері, якими його уводив Мадес. Вони були заперті ізсередини ключем, що стримів у дірці. На щастя Брусове, і тут не було нікого. Тільки електрична лампочка світила і освітлювала теж і за вікнами: сторчовий тин і кущі бузку. Утікач підійшов до ключа, зліг на двері і повернув ключ. Двері відчинилися, і він переступив поріг у сіни. І, не гаючись ані тієї миті, замкнув за собою двері у амбулаторію, а ключ лишив у дірці. І помалу зійшов із східців на волю.

Ще не розвиднялося. Але він відчув тілом ранкову прохолоду. І, перехрестившись, промовив:

— Господи, поможи…

І передибав упоперек Мельниківський шлях, і підійшов до полів. Між ними і дорогою тягся довгий і підвищений рубець насипу, зарослий кущуватими будяками з довгими потрійними кольками. Брус був босий і зрозумів, що не перейде із шляху в поле. І пішов попід цим зарослим гребенем, шукаючи межі. Він був супокійний, бо ще зорі блищали з нічного неба. Він ішов на захід і минув лікарню, що своєю нічною формою нагадувала купу густої тьми, яка дивилася на його втечу кількома гострими вогниками, і своєю близькістю тільки вона й тривожила Бруса. І він ішов, несений одним бажанням: як можна швидше зійти із цього обшару, де вивищується лікарня. І разом з цим боявся спотикнутися, бо знав, що буде дуже важко вставати. Та чи то ж і встане?

І враз відчув під ногами гладкість ґрунту. І придивився пильніше. Саме тут починалася межа. І він з полегшенням зійшов на неї і пішов у темні поля. Перед ним були і вони, і небо одного кольору, тільки зорі над ним відрізняли свій простір від земного. Направо від Бруса було темніше, ніж у інші напрямки. І він знав, що там є яр від Насачева аж до Ладимирської станції. І ним іде залізниця, і попід залізницею тече річка. І туман з річки, і дим від паротягів, мабуть, змішалися у одну гущину і висять над яром, бо ніч тиха, хоч і темна. А з лівого боку ішов шлях на Куцівку, і його теж було не видно. Тільки далеко–далеко, мабуть, аж за Самгородком, стояла якась заграва, похожа на лісну пожежу.

Межа пересікала толоку. Через те йому прийшлося іти по рівному і по вкоченій землі. Але це він прийняв до уваги тільки тоді, коли якийсь селянин парою коней і возом почав обминати його. Але не встиг Брус заспокоїтися від свойого висновку, як селянин припинив коні і гукнув:

— А сідайте та підвезу!..

Старий придивився і підійшов до воза… І щоб сховати свій сором, що не вилізе, попрохав:

— Я положу тільки свої чоботи… І ви мене покиньте та й їдьте собі. А як скінчиться межа, то ви тоді скиньте мої чоботи… І я надійду і візьму…

Чоловік натяг віжки, щоб коні заспокоїлися, і спитав:

— А відкіля ж ви?

— Із Смілянської лікарні… у Куцівку. І, повірте, так знебувся, що і ніг не підтягну… То ви вже, будь ласка, хоч мої чоботи підвезіть.