Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Не встигли дівчата запротестувати проти такої наруги над їхніми речами (не те що пурпурових вітрил, лазурових черевичків і камінчиків — кожної дрібниці шкода!), як сіроокий так само повільно, з гідністю, але наче аж недбало вибрався з намета, міцно тримаючи налякану змію за шию.

— А-а-а-а! — запищали, відскакуючи, дівчата.

— Є!!! — переможно зарепетували хлопці.

— Ледве знайшов! Ховалась, зараза! — вдавано байдужо пояснив баритон.

— Андрію?!? Ти був... ти був там?! Поки ми... — звереснула Олена Гаврилівна і, закотивши очі, важко зсунулась на землю. Софійчин досвід із музейницею підказував, що історичка зомліла, однак по склянку води бігти було нікому, бо фізрук і ботанічка теж були в повному шоці.

Зате в дітей реакція спрацювала миттєво: фотоапарати й мобілки вже блискали об’єктивами, фіксуючи рятівника з гадюкою, що роззявляла пащу й зловісно миготіла роздвоєним язичком у його руці.

А декілька ще кмітливіших парубійків уже стояли з каменюччям напоготові.

— Не вбивайте! — отямилась Софійка. Вона мало не вигукнула читане в якійсь п’єсі: «Я її прощаю!», але хватило розуму обмежитись прозаїчнішим: — Віднесіть далеко-далеко й відпустіть, вона не винна, що вона... змія!..

— Покажи куди віднести й де відпустити! — сірі очі спідлоба вже дивились звично насмішкувато.

— Андрій! Він же міг... Нас же за те могли... О, не дай, Боже!.. — почувся мало не з царства Аїда хрипкий голос Олени Гаврилівни.

— Вона і є!.. Гадюка отруйна!.. — поблідлими устами шелестіла Ліда Василівна. — У неї зуби... Яд не в язиці, а в зубах, обережно!

— Ну, знаєш! Це крутіше, ніж у реаліті-шоу! — вітально потискував старшокласникові вільну від змії руку фізкультурник.

— Мда, мандражорчик був ще той! — уперше за весь час подав голос Кулаківський. — Але якби ти скреати-вив і якось її вирубив, було б, знаєш, трохи кайфовіше!

— Ой, так! Ходімо десь її викинем! — спохопилась Софійка, не забувши повним зневаги поглядом розмазати по ракушняку нікчемного мандражорчика-ма-жорчика (і що тільки вона колись знаходила в цьому Вадові?).

Указуючи напрям і все-таки з осторогою позиркуючи на гадюку й тримаючись на відстані, Софія подріботіла (в ногах дрижаки, наче після ста присідань на фізрі) кудись у бік степу. Сіроокий (отже, він звався Андрієм? Зовсім заплуталась у його іменах!) із гадюкою в кулаці широкими неквапливими кроками рушив слідом.

За ними поспішили вчителі (крім Олени Гаврилівни, яка сиділа просто на землі й обливалась водою з принесеної кимось пляшки), медсестра з джгутами для перев’язки напоготові, Дмитро з Лесею, Алі-баба (ну, звісно ж, хіба він відпустить Софійку з чужим хлопцем саму?), Віта й ще кілька вешників. Намагались додивитись небезпечну пригоду до її щасливого завершення.

— Боже, як вона туди залізла? Як ти її знайшов? Як ти не боявся? — не так питала, як вибалакувала зашпори від пережитого.

Щось безперестанку навперебій говорили й фізрук та Ліда Василівна. Здається, вони на всі заставки лаяли відчайдуха й розповідали, на яку небезпеку наражав себе і всіх.

Андрій, трохи невдоволено оглядаючись на цей кортеж, тільки здвигнув плечима:

— Ще трохи поговорите — й понесу її туди, де взяв!

...Ну та й не герой же, га? Ні, Сашко, звісно, теж попхався б куди завгодно, аби порятувати свою Софійку, але, по-перше, трусився б, мов осиковий листок, а по-друге, не зробив би це так ефектно, так...

Ох, Боже, дай розуму й розсудливості, щоб усе це усвідомити й спокійно сприйняти!

Змію було врочисто винесено на скелю й ще урочистіше спущено в кущі на якійсь приступці внизу. Ми тебе відпустили, то й ти, гадюко, назавше дай людям спокій!

Назад ішли тихо. Софійка чомусь згадала розкиданий купальник і решту шляху соромливо мовчала.

— Мені просто підфортило, визнаю! — герой нарешті узяв слово. — Зо два рази доводилось виловлювати гадів у наших походах, — кивнув у бік фізрука.

— Щось не пригадую такого! — похитав головою фізрук.

— Бо то все траплялися звичайнісінькі вужі, не було про що й говорити!

— Якби гадюка тебе вкусила, то теж навряд чи ми зараз би тут говорили! — підколола Ліда Василівна.

— Добре, винен! Каюсь! Закрили тему! — різко обірвав хлопець.

Повертались мовчки. Вже біля табору, шаріючись, зважилась підступити ближче до свого рятівника й видавити із себе «дякую». Але що те «дякую» додало їй чергового сорому, бо прозвучало наче «ква-а-ак», то на люди більше й не потикалась. Навіть вечеряла окремо, добре, що Ві-ку-куся подбала про кашу і чай для подруги.

— Ти гля’, що ро’! Ти гля’, що ро’! — захоплено приказувала Віта.

— Слухай, Віт, кажи вже щось конкретне, бо в тебе наче запис заїло! — буркнула Софійка.

— Та що каза’? Ба’, на що він пішов ради те’?!

— Ради мене? — раптом Софію пронизав серйозний сумнів. — Намет так само мій, як і твій!