Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

скелястий виступ укритий білим посльодом, як у лелечій колонії Білокрилівського лісу. Утім, якби лелеки чи бодай якісь голуб’ята, було б трохи романтичніше...

Прірва під ногами, гніздо й орли над головою... І сіроокий принц у міцному дочіпку. Пригодка — куди там Смарагдовому озеру!..

29. ЩОЖДАЛІ?

Ні, вона таки русалка! Водяна, морська, лісова чи навіть польова, але точно русалка, а не яка-небудь літавиця чи повітруля! І вже тим паче не скелелазка! Цікаво, а цей, хто зараз іде з нею поряд, за чию руку мусить час від часу триматися (лиш у крайньому разі), — він хто? Той, що в скалі сидить, який ото заманив до себе нещасну Мавку з «Лісової пісні»? Перелесник, що ту Мавку зваблював? Чи, навпаки, вічний рятівник (Мавці такого не трапилось)?

— Хто ти? — так прямо й запитала, коли вийшли на рівнішу стежку.

— Як хто? — юнак, здавалось, був прикро вражений, — Ти що, досі не знаєш? Ну, даєш! Андрій я! Андрій Туз! Пацани мене ще прозивають Козирним: ну, нік такий, чи псевдо по-твоєму!

Андрій Туз? Він же — Туз Козирний, він же — «А. Т.»! Он воно що! Альбабарін, отже, тут ні до чого?

— Ну, знаєш, це перший раз мені такий облом, — ніяк не міг подолати розчарування Андрій. — Як правило, дівчата ду-у-уже добре знають, як мене звати!

Така самовпевненість трохи кольнула Софійку, тому довелось одрізати:

— А я не правило, я — виняток!

— Ну, це я помітив...

— А ми так вийдем, до речі? — зіскочила зі слизької теми і зупинилась перед роздоріжжям.

— Ми так вийдемо не до речі, а до своїх! — Дотепничає!

Назустріч їм уже біг фізкультурник, а внизу на них накинулись і Ві-ку-куся, і вчителі.

Розпалився навіть цілий диспут на тему «Як можна було вести дітей нерозвіданим маршрутом і хто за це має відповідати». До того ж, як з’ясувалось, озера ви-шнопільці так і не знайшли. Очевидно, вчителі перед мандрівкою нахапались неправдивої інформації.

Вирішили вертатись до автобуса й підшукувати місце для стоянки. Софійка з полегкістю перестала бути центром уваги й затесалась між однокласників. Більше вперед не вириватиметься, отак собі посередниці, як усі!

— Ох, Софко, розколюйся: чого це ви з Козирним усамітнювались? — прошипіла, гадючкою тернувшись об Софійку, Завадчучка. Ні, не брехав Андрій, що всі дівчата його знають!

— Я ні з ким не усамітнювалась, просто хотіла до озера вийти першою!

— Гарний прийомчик, щоб пацика закадрити, хвалю!

— Іро, я вже давно помічаю, що тобі аж двоє очей — завелика розкіш! — вдавано загрозливо потягнулась нігтями до Ірчиного обличчя.

— Та добре-добре, ніхто ж не проти! Та й пацунчик же який — м-м-м! Пальчики оближеш! Бомба! Куди тому твоєму здихлику Сашкові!

— Боюсь, що зараз у твоєму роті може поменшати на один діамант, із зубом разом!

— Ой, не прикидайся чайником! Типу сама не січеш, що чувачок крутий, повний комплект і суцільний престиж, так би мовити!

Невже Ірка права? Справді: високий, спортивний (ах, куди худенькому Сашкові чи товстенькому Павликові!), популярний (для самого Альбабаріна він авторитет, а крутячок Вад і новачок Дмитрик узагалі відпочивають!), значно старший (ах, куди всяким неповнолітнім Фадійчукам, Іваненкам і Кулаківським разом узятим!)...

— Лізка й Аська колись за ним помирали! — вела своєї Завадчучка, хоч згадка про Лізку зараз була навряд чи приємна і їй. — Аську аж покоробило, як вас удвох побачила!

— То хай забирає, хіба я держу? — ні, тікати від цієї упирки до Віку-кусі чи Лесі, бо добалакаються!

— Ну чогось же його на тебе заглючило! Від гадюки урятував... Хоч, пардон, тупо не врубаюсь, що він у тобі знайшов! Дрімуча провінція!

— Іро, благаю тебе: слідкуй за своїм Вадимом, бо ще десь штани загубить у хащах! Він же і городський, і столичний, до провінційних стежок не звик!

— Штани загубить або в штани наробить! — мимо якраз випадково (чи не випадково?) проходив Альба-барін, а йому тільки дай нагоду познущатися з сердеги Кулаківського!

— Що ти на нього в’їдаєшся? — орлицею кинулась на Тимура Завадчучка. — Зшизів на тому Вадові!

— О, а ти чого стартуєш? Він тобі хто?

Здається, розгортається маленька буря. Софійка скористалась моментом і залишила гарячу парочку. Бо справді має над чим подумати. Висновки чітко в’язались один до одного. Отже, на останній день народження вона витягла з поштової скриньки листі-вочку без конверта-адреси: «Кайфую від премудрих і прекрасних. Козирний Туз». Тоді зовсім не сприйняла її всерйоз: у всіх були надто свіжі спогади про русалку з Білокрилівського лісу, і Софійка вирішила, що то якийсь черговий Росавин шанувальник ненароком переплутав її скриньку з сусідською.

...Потім на її електронну адресу надійшов лист. «Привіт, Русалко! Запав я на тебе, от і скучаю. Обізвись! Чекатиму з нетерпінням! Я тя лафф!», підпис — «Тиг Ковугпуі». Тоді й листа сприйняла як помилку.