Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Он у нас біля Холерного Яру теж ще відколи газ мали прокласти й не проклали, рівчаки розриті, і нічого! — умовляла Софія.

— Ох, яке ти ще дитя! — зітхнув і трохи наче аж зверхньо усміхнувся Фадійчук (як і... Андрій?). — Дай, Боже, тобі й надалі не знати отих хазяйських заморо-чок! Та й узагалі, може б, тобі на літо в Матвіївку до нас? Там і річка, і природа — куди тому Бугові!

— Якийсь... нудний ти, Їй-Богу! Ну, а я поїду, поки молода! Хоч світа побачу!

— ...Та я тебе й не тримаю! — сумно обізвався хлоп’як. — Це я в рівчаках загруз, а ти... Чого маєш удома сидіти?

Ну й справді! Таки не має чого!

— ...Це якби я міг тобі щось краще запропонувати, якби міг купити не те що катамарана, а цілу яхту, із парочкою скель та річкою на додачу... І не іграшкові, а справжні... червоні вітрила!..

Натяк на Андріїв сувенір у Софійки на шафі? Сашко ж досі його ніби й не бачив!

— Але ні, я й тоді б не вказував, куди і з ким тобі мандрувати! А зараз — то й узагалі... Це кожен мусить вирішувати сам для себе... Та й хіба ж можна русалоньці забороняти воду?.. — перевів на жарт.

Леле, а балакати навчився ж: чисто як загублений у часі аристократ Казимір Дашківський!

— Ох, ну, годі про воду! — зістрибнула з незручної теми, бо чомусь зробилося тяжко на серці. — Давай краще про камені! Колись ти обіцяв розказати про цей камінчик.

— А, ну так, — ще не відійшов од розмови про чергову довгу розлуку Фадійчук. — Хоч тут наче й розказувати нема чого... Це ще одна знахідка з колись нашого спільного сусідського, а тепер лиш мого дворища. Коли ото копав рівчаки під труби місяць тому, відкопав цю штуковину... Мовби звичайна, якби не та дірочка посередині... Пацани з мого класу казали, що

то курячий бог. Що він бажання виконує. Ну й залишив собі. А коли став більше читати... Вичитав одну прецікаву штуку: що саме отакі, продовгуваті, викривлені трохи і наче кулею пробиті камінчики називаються громовими стрілами. Або ще Перуновими: ти ж знаєш — дохристиянський бог такий був. Це ж, мабуть, із тих часів і легенда!

Якраз переходили Чортів місточок — струмок із хитким каменем посередині, і Сашко притримав Софійку за руку. І, як це в нього траплялось, руки вже не відпускав, промовляючи далі:

— Пишеться, що, за повір’ям, ці перунові стріли падають із хмар у грозу на всяку нечисту силу. Зариваються тоді глибоко в землю і виходять ближче до поверхні аж через три або сім років. І мають вони тоді цілющі або магічні властивості. Ніби такі громові стріли всяку біду одвертають. А водою, перелитою через отвір, лікуватися можна... Від ангіни чи що...

Над ставочком Софійка вирішила, що, мабуть, не стане забирати руки.

— А як почув, що тобі в дорогу — він легенько стиснув її долоню, — занепокоївся, бо ти ж ніколи ще так далеко не їздила! То відразу й вирішив: правда чи не правда про ті громові стріли, але якщо вже така знайшлась, то хай вона тебе захищає, раз я не зможу!

Софійка зашарілась і акуратненько визволила свою руку з мозолястої Сашкової. Не до речі зараз якісь серйозні розмови перед наступною далекою дорогою. Але камінчик! Це ж треба!..

— Чого ти мовчиш? — запитав по хвилі.

— А що казати?

— Просто здебільшого ти говориш, а мені й слова нема куди вставити!

— Угу, дуже дотепно! — хотіла за звичкою ніби сердито штовхнути хлопця в плече, але думки про камінчик відволікали від жартів.

Так вони й ішли якраз на досить чемній відстані, коли з-за повороту алеї, обнявшись, виринула закохана парочка. Туз із якоюсь — волосся фарбоване в чорне, аж синє (мабуть, чорнявки — його слабинка).

І якби зараз біля них на алею грякнула блискавка, Софійка здивувалась би менше. Від несподіванки й привітатись забула. Той також не був готовий до зустрічі, тільки муркнув щось невиразне, пронизавши поглядом.

Ет, шкода, що вони з Сашком бодай за руки не тримались, хай би побачив, що вона... Що в неї теж є хлопець!

— Гм, дивно, — здвигнув плечима Сашко, як уже відійшли.

— Що дивно? — зопалу трохи переборщила зі здивуванням.

— Що він свою дівчину має, а на тебе якось так... дивиться!

— Ет, чи ж мало на світі... дурнів? — мимоволі озирнулась на Козирного, втішаючись, що сутінки приховують від Сашка її спаленілі щоки.

...Туз також озирався! Ух, такий погляд метнув! Камінь би зворухнувся. І зворухнувся, здається. Сашків. На грудях.

Сашко не сказав нічого. І мовчав до самого її двору.

— Знаєш, я, мабуть, поїду з самого ранку, — заговорив уже біля хвіртки.

— Стривай, ти ж хотів аж увечері!

— Тобі на післязавтра збиратись, не заважатиму... Щасливої дороги!

— Що ж, тобі теж... — відхилила скрипучу хвіртку й непевно рушила до під’їзду.

Не сміла підвести очей, але відчувала, що він дивився їй услід. Сумно-сумно-пресумно. На мить захотілось махнути рукою на ту поїздку й вернутись, кинутись Сашкові на шию, розплакатись у нього на плечі!..

Проте блискавка сірих Тузових очей, що муляла зараз більше, аніж Перунова стріла, не дозволила озирнутись.

41 ЕМІГЕЯ

Ось уже й на місці. Облаштували табір, підкріпились привезеним із дому. Нарешті можна все роздивитись.