Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Леле, балакають про ті мільйони років та льодовики, наче про давніх знайомих!

— Мабуть, у цих місцях є багато стоянок давніх людей? — це вже, звісно, археолог Іваненко.

Знову нагода показати свої знання історичці-географічці:

— Саме на цьому березі навряд чи селились, бо навесні тут сильно розливається вода, але в районі найближчих кілометрів люди мешкали ще з епохи палеоліту, включаючи, крім праукраїнців, і кіммерійців, і трипільців, і сарматів та римлян... На цій території, кажуть, побував давньогрецький історик Геродот, який нібито й назвав її Емігеєю, що в перекладі з грецької

означає «моя земля». З якого дива мала би бути ця земля його — то вже питання інше.

— На нашу землю хто не ступив, той бігом розставляє руки: «Моє!» — зіронізувала Ліда Василівна. — Тільки ми самі почуваємось наймитами і ждемо, щоб хтось порядок навів.

— Колись козаки наводили. І, звісно ж, було тут чимало стратегічних споруд!

— А народна, перепрошую, колишня назва річки — Бог! — знову спромоглась уставити мудре слівце біологічка.

Бог? Ну та й не правда хіба, що мова — це наша найправдивіша історія? Ось чому Софійку тягнуло впасти навколішки! Навіть само собою промовилось «Їй-Богу»! Коли б і зараз річка для людей була Богом, хіба сміли б кидати в неї сміття?

— Це як і з недалекою відсіль притокою Південного Бугу Синюхою: та колись теж мала іншу назву! — не зосталась у боргу Олена Гаврилівна. — Синіми Водами звалась! Це саме там була битва 1362 року, яку ми на уроці вивчали!

— Ого, які давні всі ці річки! Як же люди колись, не маючи ні пошти, ні мобілок, умудрялись називати річку протягом усієї довжини однаково? — запитала Софійка.

Відповіді ніхто не знав, тож зависла мовчанка. Мабуть, запитання безглузде. Таки безглузде: он як зверхньо-здивовано кольнув її сірим поглядом Козирний! Нарешті згадав про неї?.. Знов має її за... наївну ботанку-зубрилку?... Ет, нехай собі!

Головне — що довкола так гарно й зелено, що милує зір тиха вода й латаття біле. Що є в неї Емігея — її, Софійчина, земля!

42. МЛЕЛ І КАКТУС

— Он ви де! — зненацька підоспів до гурту фізрук. — Дивитесь, із якого місця будемо сплавлятись? Атож, оце звідси — і вниз течією! Завтра обіцяють підвезти з турклубу катамарани, байди і каяки! О, буде в нас рафтинг крутіший, ніж на каналі «Діскавері»!

Юрба загула: дівчата і вчительки перелякано, хлопці — захоплено. Ірка з Аською то й узагалі по-голлівудськи заверещали, плещучи в долоні: «О майн ґот, о майн ґот, о майн ґот!». Поглядаючи на старшокласників, звісно. Вадимчик-бо їхній від поїздки відмовився, та чи й узяли б його після тої капості? Лиш Софійка мовчала, бо взагалі не надто уявляла, що воно за сплавляння, чи ба — рафтинг.

— А скупнутись тут можна? — заблагали хлопці.

— Не можна, а треба! — з готовністю погодився учитель. Не вспів доказати, як хлоп’ячий народ (Козирний із перших) роздягнувся й побулькав у воду.

Але не Софійка! Як не вмовляла її Віку-куся, та цього разу русалонька зрадила свої принципи. Бо її знову стало все виводити з себе: і незрозумілий рафтинг, і пискляві дівки, і той дурний Туз!

Гордо й самотньо рушила стежкою назад, туди, де перед цим так гармонійно медитувалось-милувалось і звідки її вирвала Віта. Спина рівна, крок поважний і незалежний: саме так це мусить виглядати збоку. Щоб знали, щоб вони всі знали!..

Отак-отак, на цьому камені буде мальовничіше! Сісти, щоб профіль — на тлі води? Ні, ліпше стати, одну ногу сюди, на підвищення, руки скласти перед собою.

Ага, і щоб волосся на вітрі маяло — так буде зовсім добре. Погляд кудись удаль, брови трохи насупити. Русалці все паралельно! Ні, ліпше: албаста нервує! Ні, не так: ундина сердиться! Або: сирена зараз завиє (теж нічого)! Жаль, цього ніхто не бачить. Дехто не бачить! А то знав би, як їй до нього зовсім байдуже!

— Це ти Соня? — зненацька увірвався в її живописну композицію хлоп’ячий писклявий голосок.

— Яка ще Соня? Зараз когось точно присплю! — розгнівана віла-горгона загрозливо-повільно розвернулась із профілю на три чверті, потім анфас і метнула сніпок блискавиць у мале веснянкувате створіння, яке посміло порушити її неприступність.

— Ну Сонька ж ти? Щербань? — то була мізерія років дев'яти.

— Софія, а не Сонька! Тобі чого?

— Осьо) Просили передати! — мізерія простягнула їй квітку жовтого латаття з довжелезним хвостом-стеблом.

— Хто просив? І взагалі, як це розуміти?

— О, він попередив: буде, каже, виступати, ставити з себе ділову, але ти, каже, не слухай, віддай квітку й чеши назад!

— Ого, заявочки! Хто ж це такий розумний? Чи не отой накачаний, з побритою головою?

— І в синіх трусах! — згідливо покивало рудим чубом парубча. Воно досі тримало перед собою хвостату лілею.

— Лелечко, з корінням вирвав! А на стеблі, та й на листі осьо — п’явки сидять, ще й риб’яча ікра відкладена! — вжахнулась Софійка.

— Це жаб’яча!

— Яка різниця? Воно жити хоче, а ти — по сонцю її?!