Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Чи не найбільший захват у публіки викликало прибуття катамарана, який мав аж чотирьох веслярів, спритно маневрував між порогами і церемонно заходив на причал. На таке диво позбігались дивитися навіть місцеві. І серед малолітньої пацанви-босоти Софійка завважила й руду кучму підприємливого Коляна.

— Попливеш із нами?

Софійка не здразу второпала, що питання стосується її. Хоч сторонні уже встигли упасти в шок: Козирний Туз запрошує Русалку на катамаран!

Звісно, попливе!

— Тоді тримай! — Андрій урочисто вручив Софійці весло, а сам із хлопцями завантажив на плечі катамарана, й усі бадьоро покрокували до місця сплаву.

Потім Софію було вдягнено в рятувальний жилет, хоч вона й противилась, бо він страшенно спотворює фігуру, ніякої талії! Але Козирний і не думав її слухати, навіть особисто перевірив, чи міцно затягнуті кріплення. Потім їй, схожій на помаранчевого балончика, нап’яли на голівку — зачіска ж помнеться! — не менш бридкого шолома, і Андрій знов особисто перевірив міцність пряжок.

Коли ця екзекуція скінчилась, дівчинку нарешті було урочисто посаджено на місце «моряка» попереду, капітан — він же Туз — сів ззаду, видав короткий інструктаж, і вони відчалили.

Ой! Ой-ой-ой!.. Це вперше в житті вона отак пливе: споглядаючи краєвиди, яких не побачити з берега!

Спершу ішли просто й легко, але далі течія швидшає. Це значить, треба швидше гребти, і Софійка молотить веслом з усіх сил.

— Ліве табань! Праве табань! — командував Туз, і Софійка, забувши, що «табань» означає «гальмуй», налягала на весло ще дужче.

— Попереду бочка! — закричав капітан, і Софійка насилу згадала, що бочка — це такий собі вертикальний вир. — Проходим на швидкості!

Всі завеслували швидше, натомість Софійчине весло чомусь почало зашпортуватись, і вона проти власної волі стала табанити.

— Ніс провалюється в бочку! — тривожніше гукає Козирний. — Всі відхились корпусом назад! Гребемо вперед! Ніс завалює!

— Аа-а-а-ааааа! — репетував хтось (мабуть, Софійка), перекриваючи голос командира.

— От-так, от-так! Молодці, виходимо з бочки!

— Вийшли! Ур-р-а!

Софійка полегшено зітхнула й уже хотіла перепочити, як баритон посилав нові команди:

— Жандарм! Обходим Жандарма!

Вже чула на березі, що Жандрам — це камінь, який стримить із води серед порогу, але як його обходити уявляла не зовсім.

— Ліве, притабань! Праві гребуть! — лунало далі, і Софійка намагалася пригадати, ліва вона чи права.

— Розвертаємо, щоб вписатися в Інтеграл! — кричав уже зовсім щось несусвітне командир. У Софійки завжди було складно з математикою, хіба могла

здогадатись, що Інтеграл — це поворот, зигзаг, який утворює Буг саме в цьому унікальному місці?

— Усі швидко вперед! Уперед, уперед! Попасти в поворот не боком, а носом! Увага! Проходим поміж камінням! Усі табань!

Софійка геть збентежилась і заплуталась: табань чи швидко вперед?

— Софіє, суши весла! — і тут спрацював уважний командир.

— Га? — н дурнуватий профіль у жилеті-пончику й ідіотському шоломі виглядав зразком досконалості.

— Дивись і мовчи! Весло набік! Я сам все зроблю! Ах, набік то й набік — Софійка радо перестала бовтати веслом. Уже приготувалась дивитись і мовчати, як воно вислизнуло з рук і, підхоплене течією, попливло окремо від команди.

— Трима-а-а-ай! — заревів командир, намагаючись зачепити своїм веслом Софійчине, але воно, Софійчине, вже мандрувало власним фарватером.

— Курсуйте без мене! — Андрій зіскочив з катамарана і, вмудряючись підтримувати своє весло, поплив за Софійчиним. На щастя, течія пішла спокійніша, і йому вдалося.

Це вже був фініш (Вад сказав би повний фініш), юрба з берега свистіла й аплодувала, а Софійка була б не проти хоч не на довго провалитися трошки під землю. Але де провалитись: навіть пірнути під воду не здатна в цьому непотоплюваному жилеті!

Туз уже від берега перехоплював катамаран, спрямовуючи його до гавані.

— Давай руку, Русалко! Приїхали! — усміхався, мовби нічого не сталось.

Але її ноги, здається, вросли у катамаран, вона абсолютно не знала, як їх виплутати з-поміж металевих

прутів, щоб бомбочкою, чи як там воно зветься, не беркицьнутись об прибережні камені. Дар мови — ба, навіть кричання — вона, здається, також утратила. Тому навіть не писнула, коли Андрій, наче якусь річ, узяв її під пахву й урочисто, під ті ж таки аплодисменти і свист, виніс на берег. Ух, таке позорище і не снилось!

Ноги все ще не слухались, тепер вони тремтіли й ніяк не могли намацати землі (ого, ще й шльопанець пропав!), і Софійка там і сіла, де її поставив Туз. І поклав загубленого капця поруч.

Га? Вони чогось від неї хочуть? Ах, купа нових чайників бажають-благають покататись і чекають на її спорядження! Дерев’яні пальці гарячково узялись відщібати жилета-апельсина.

— Признатись, від русалки чекав більшої розторопності на воді, — насмішкувато заявив Андрій, стягуючи з неї шолома і, як завжди, пильно-примружено вдивляючись їй у вічі. — Але як для першого разу — годиться!