Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Ага, ти ще скажи, що в Емігеї точно Золота Орда хана Мамая хазяйнувала.

— Нєа, в нас інший Мамай жив: отой козак, якого на картинах малюють!

— Та невже? — Колян у Софійчиних очах раптом почав набувати значення вельми цінного експоната. — А ти не бре-бре?

— Якщо брешу, то хай мені секир башка! — вже знайомим рухом провів рукою по шиї Колян. — У нашому селі тобі кожен скаже, що козак Мамай родом саме

звідси! А острів, отам далі, за скелями, по-твоєму, чого Мамаєвим зветься?

— Та ну?

— Хочеш — візьму в дядька довбанку й повезу тебе на нього?

— Та вірю-вірю, я так просто, дивуюсь! — острів побачити Софійка не проти, але ж не з Коляном!

— Тут і його козаки стояли! Тоді ще ні за Одесу, ні за Миколаїв, ні за Херсон і не чув ніхто, як вони тут стояли й Емігея була!

— Так он ви де? — раптом почувся з сутінків знайомий баритон. — Усамітнились, значить?

Софійка зрозуміла, що Андрій Туз надійшов, безперечно, зовсім не по Коляна.

— О, і ти тут, старший куди пошлють? Василь, Марко чи як там тебе?

— Колян я... — писнув сердега, сміливість якого наче вітром здуло.

Розгубилась і Софійка.

— А, ну так! Микита, Колян, Селян — яка різниця! Мою дівчину відбиваєм? — Козирний відверто сміявся. — Там саме музика класна, хотів твою подружку на танець запросити. Дозволяєш? Ходім, Русалко?

Для Туза вже не існувало нещасного Коляна. Простягнувши руку, він дивився лиш на Софійку, і його примружений погляд запаморочливо манив і обіцяв усі скарби світу.

— Хтось принесе білі айстри, скаже хтось: «Життя прекрасне», — долинала від табору ще батьківська, але така популярна і серед їхнього покоління пісня «Плачу Єремії».

Її голова знов наповнювалась хмарами мутлів, ой, метеликів... Андрій просто-таки гіпнотизував своїми сірими, а вона...

— ...А вона, а вона, сидітиме сумна... — відлунювала мелодія.

Ну чому, чому якось завжди виходить усе так по-дурному? Чого було йому не запросити її тоді зразу, а зробити це тепер, ще й образивши цього малого жовторотика, хай йому добро?!

— Ходім, а то пісня кінчиться! — як завше, недбало кивнув у бік дискотеки Козирний.

— ...Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь, та хіба зуміє голос подолати цю печаль?..

Відмовити хлопцеві, який урятував тебе від змії? Ой, вона не витримає і піде! Ой, прощай, розум, завтра побачимось! Ой, де це її мудрий порадник?

Судомно намацала на грудях Сашкового камінчика. Ого, який крижаний! Та-а-ак, вдих-видих, вдих-видих, уже попускає! О, здається, й зовсім полегшало!

— Дякую, Андрію, але ми тут... Ми тут з Миколою трошки зайняті зараз... Ми тут в Емігеї виявили одного спільного знайомого, мусимо дещо з’ясувати!..

О, як проясніло-засвітилось Колянове личко!..

Ох, як спохмурніло обличчя Тузове!..

— Ах, так? Тоді пардон, що завадив! — і він ліниво, хоч, здається, трохи збентежено, пошелестів геть.

— Моя дівчинко печальна, моя доле золота, я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста!.. —розпиналась мелодія.

...То про що ж це між ними з Коляном ішла розмова? Про яких таких спільних знайомих? Аж за кілька хвилин ніякового мовчання Софійка згадала, що той спільний знайомий не хто інший, як козак Мамай, і продовжила перервану пошуковську справу:

— Про острів і козаків, припустимо, ясно, але то ще не доказ, що Мамай саме звідси!

— Ха! — задерикувато підстрибнув хлопець. —

А яке, ти думаєш, моє прізвище?

— Мамаєнко чи що? — знічев’я гмикнула Софійка.

— Звідки знаєш? — вразився малий. — Мамаєнко! В нас півсела таких прізвищ! Тож хто ми всі, хто я йому, тому Мамаєві? Правильно, родичі!

— Та ну? — знову не надто добирала слова, навіть — від здивування — присіла на найближчий камінь.

— А двері в старих емігейських хатах і навіть дерев’яні вулики, бабця кажуть, ще не так давно були розписані картинами з Мамаєм! І в нас у хаті картина така висить, мені бабця ще й казку... колись давно, в дитинстві про нього розказувала! — Колян був страшенно вдоволений тим, що вдалося вразити даму серця.

— Яку казку? — тільки й спитала Софійка.

— Ну, що він людей захищав, само собою. А ще він чаклуном був! Якось його зловили й заарештували! Вже стратити збирались, а він узяв маленьке шило, — Колян для переконливості порився в своїх глибоких кишенях і витяг звідти маленького розкладного ножичка, — і на стіні, отако, ніби на оцій скелі, намалював кущ калини, а біля нього — прудкого коня з пишною гривою!

Ого, це щось нагадує Софійці історію з козаком-характерником з її роду, розказану колись Росавою Підлісняк!

— Ну, значить, оживив його, осідлав. Тільки рушати — аж тут його якийсь турок — хап за ногу! Той як рвоне — тільки чобіт і лишився у турка в руках! То, кажуть, того чобота тоді взяли й замість Мамая повісили!

— Чобота повісили? — дзвінко розсміялась.

— Так точно! Але байдуже, бо чобіт був старий, то не шкода! Мамая ж по тому в селі більше й не бачили!

— Ну, ти даєш, малий! — захоплено хитала головою.

— Чого це я малий? — запишався Колян Мамаєнко.