Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— Таки є, мабуть, алергія в тебе на ті бджолині укуси, — подружка дбайливо тягла Софійку до автобусних дверей. — Але головне, що все добре закінчилось!.. Ще серветками щоки витреш, божзамурзалась!

7. ПЕРЕПОЧИНОК

Проте Софійка, знеможено добравшись до сидіння (хтось Вадимовим голосом буркнув, що від неї нібито смердить чадом і що він чогось там не витримає), про серветки і не згадала — її охопило солодке забуття.

Зо дві години проспала як убита.

Підвела голову, коли надворі пливли вже зовсім інші, набагато зеленіші краєвиди.

— Я не проспала моря? — перша тривога, що спала на думку.

— Ще ні, не хвилю’! — терпляча Віку-куся розминала заніміле плече, на якому, видно, і спала Софійка.

— А що то за водяна смужка за деревами вздовж дороги?

— То канал! — пояснила Радзивілка. — 3 Дніпра до самого Криму воду постачає! Для зрошення полів! А як ти?

— Мов народилась на світ! — почувалась і справді прекрасно. Моря не проспала, пожежу — бодай одну, та загасила! Ще й у вікнах — шалено гарнющо-жовтюще поле!

— Ріпак, по-науковому рапс, — констатувала Ві-ку-ку. — Медонос, вигідний на продаж, але дуже виснажує землю, потім після ньо’ — хоч трава не рости!

— Ет, знов ти розвіяла поезію своїми надмірними агрономічними знаннями! Краще гляньте: здалеку — ніби український прапор! — Софійка показала на яскраво-жовту смугу поля й блакитну смугу неба, що зливались на обрії. І гарячково стала згадувати відповідні поетичні рядки, які в голові наче й крутились, а на язик не приходили.

— Точно підмітила! — захоплено видихнули довкола.

— Та це... — не стало духу признатись, що підмітила не вона, а Сашко, з яким проминали золоте пшеничне поле дорогою з Леськовичів до Вишнополя.

На душі й на тілі ясно і легко. Так легко, що очима підсвідомо стрельнула по своїх об’єктах. Альбабарін —дивився! Може, загадковий Туз із записок-есемесок — це він і є? Чим не козирний хлопець?

О, і Дмитрия зиркнув! Ет, знати б, що таки ж мав на увазі, коли ото почав: «Хіба ти не помічаєш, що насправді»!.. «...Що насправді моя душа віддана тільки тобі»?.. «...Що насправді лиш ти одн...»

Проте на Софійку весело дивляться й подружки. Леле! У неї не лише чорне волосся, а й чорні пасмуги на щоках і на лобі!

— Візьми, красуне! — крізь усміх лростяглися до Софійки дві руки. Одна Вітина — з люстерком, друга Лесьчина — з пачкою тих же мокрих серветок.

Таки ж є в неї вірні друзі!

— Чула, хтось із гальорки обізвав тебе натуральною попелюшкою? — приєднався до веселощів Дмитрия.

— Не чула, і хто саме? — щиро засміялась і собі. Знав би Сашко, на кого перетворилась його Русалонька!

— Хтось не з наших, я й не звернув уваги.

Невже Альбабарін?..

— А як Вадим бідкався, що його від твого диму знудило, і кілька разів автобуса зупиняли вже через нього?

— Ого! І що з ним?

— Все як тре’! Видно, просто не пішло на користь те пиво, яке вмудрився купити в генделику! Спить оно, як після купелі!

Коси! Вони бачили, як Софійка пообсмалювала собі волосся?

— Ага, тре’ було ще нижче над вогнем нахиля’! Правду мої баба ка’, що дурень і в макітрі макогона вломить! — докоряла Віта.

— Завадчучка б позаздрила: їй ще ні один перукар такої зачіски ніколи не зварганив! — додала Леся.

Як там Ірка? Знову щось із Аською шепочуться, на мобілки повитріщавшись. І не обридне базікати!

А на що перетворилась її, Софійчина, куртка — помітили? Сміються. Видно, теж бачили.

— Нічого, приїдем на місце — спробуєш відіпрати!

— У морі! — крутилось одне в голові.

Ой, камінчик! Софійка дістала Сашкового таємничого дарунка, промацала й роздивилась... Був теплий, навіть мовби зашкварчав від доторку вологої руки. Чистий, лиш отвір забитий сажею, аж чудно! Чогось таке відчуття, що там, на пожарищі, він увібрав у себе найбільшу частину жару... Що без нього їй не вдалось би...

— Дякую, камінчику! — прошепотіла, продмухуючи отвір, і знову сховала в кишеню. — І тобі, Віку-ку-сю, дякую! — перехопила насторожений подружчин погляд.

Море! Де ж те омріяне море? І їсти! Вона зараз несамовито хоче їсти! О, дайте їй море і бутерброд, і вона знов готова буде рятувати світ!

8. НА ТУРЕЦЬКИХ ВАЛАХ

Ось уже в’їхали до Криму. Проте морем навіть не пахне! Просто якийсь Красноперекопськ, або Перекопські ворота, які, за розповіддю Олени Гаврилівни, є своєрідною кримською брамою. А колись узагалі служили митницею: далі йшли землі Золотої орди.

Вишнопільські ординці теж зробили тут невеличкий привал. Оскільки це було ще зовсім не море, Софійка не мала жодного бажання ні зупинятись, ані виходити. Але мусила, бо в один і другий боки від дороги тягнулись-розкрилювались великі продовгуваті земляні горби, не інакше як гори! Це ж не тільки моря, а й справжніх гір Софійка не бачила!