Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

— То, дітки, є рукотворні земляні насипи, так звані Турецькі вали! — пояснювала Олена Гаврилівна. Вона дозволила школярам на ті вали піднятись, хоч сама нести під гору своє важке тіло не зважилась. То лиш кричала услід: про якусь фортецю — Ор-Капу чи Ферх Кермен, про якихось кімерійців і турків, які ту фортецю чи будували, чи відновлювали, про козаків, які ту фортецю завойовували, — але як можна слухати екскурсовода внизу, якщо орда уже з вереском долала схили? Підбігці, зрештою, і саму фортецю швидше звоюють, ой, побачать! Тим паче, Алі-баба й Іваненко вже ген попереду!

— Тут іще й рів під ними, придивіться! — гукає вражений Дмитро. — Там понасипали, там повикопували! Гарний захист придумали! Давай руку, Софійко! І ти, Лесю, Віто!..

Джентльмен, що тут казати! Ну, вже й подружкам заодно поміг, бо як інакше? Це не те що Кулаківський, який навіть собі не поможе: онде внизу топчеться, боїться адідаси припорошити!

— Мо', хай би роззувся? — співчутливо зітхнула Віта.

— Софійко, твоя ця подружка так смішно слова скорочує! — о, і Альбабарін уже тут як тут! Це вперше з Софійкою заговорив!

Поки міркувала, що б таке розумне й ухильне відповісти (на Леську б перевести, на Леську!), мудрий Алі-баба скоренько й висновки поробив:

— Але той штурпак довгих слів і не вартий! Агов, мудаче! Мо’, тебе на буксир узяти? — наслідуючи Вітину мову, загукав уже до Вадима.

Це ж чого до Кулаківського придирається? Чи не тому, що Софійка до нього була (колись!) небайдужа? Хоче донищити суперника?

Суперник же тим часом не став чекати, поки його донищать, і ніби так і треба, спинився на схилі щось фотографувати.

— Шкода, що звідси моря не видно!— романтично простягла руки назустріч вітрові Софійка — одвічний майстер переводити бесіду в безпечне русло.

— Ти хочеш, щоб тобі зразу і земля, й повітря, і вогонь, та ще й вода? — блиснула проти сонця окулярами Леська.

— Вона ж русалка! — всміхнулась Віта. Але Софійку схвилювало інше:

— Вогонь? Де? — мов із пожежної вишки, стривожено оглянула з висоти простори, готуючись бігти гасити.

— Сонце — чим тобі не вогонь? — заспокоїла Радзивілка. — Я просто всі чотири природні стихії назвала.

— Ага, плюс іще п’ята: камінь у куртці в авто’! — скрушно похитала головою спостережлива Віта.

— Сонце — так! — підвела очі й намагалась глянути просто в очі небесному світилові. — «Сонце, здрастуй!» Так, здається, в Коцюбинського...

— І до зір звідси ближче! — піддалась поетичному настроєві Леся.

— А ви Олени Гаврилівни хіба не чули? — це, відхекуючись, уже наближалась Ліда Василівна. — Цією дорогою не лише проганяли полонених татарами українців. Сюди ж вів, сказала, і легендарний Чумацький шлях. Тут же недалеко й сіль добували...

— А чумаки орієнтувались за Сріблястою дорогою, тобто за зоряним, уже небесним Чумацьким шляхом! — дометикувала Софійка.

— В нашому селі його ще назива’ Божою або Журавлиною дорогою! — вставила Віку-ку.

— Прикольна в тебе подружка, — змовницьки нахилився до Софійчиного вуха Альбабарін, — Завжди щось як скаже! А рум’янці які!

Софійка збентежено кивнула, і собі червоніючи. От як, як тут перевести його погляд на аристократично бліду шкіру Леськи Радзивіл?!

— А фортеця ж де? — підоспіла з доречним запитанням Леська.

— Десь далі, я так розумію... — розгублено оглянулась довкола Ліда Василівна. — Я ж, признатись, Олену Гаврилівну теж до кінця не дослухала... Бо їй саме дочка зателефонувала, щось із тушканчиком удома не впоруються чи що... Зате, діти, маємо змогу помилуватись справжнісіньким жайворонком у дикій природі!

Вчителька показала кудись угору. Це було в прямому розумінні пальцем у небо: довелось довго й пильно вдивлятись, щоб нарешті помітити у високості

сіреньку крапочку-грудочку. І ще довше вслухатись, щоб почути його спів: сріблястий передзвін, яким та грудочка бриніла.

— Родина горобцеподібних, жайворон польовий, — виспівувала й собі Ліда Василівна. — Народні назви: жеврінок, джайворонок, жайворошок, шкаворонок, трепещук... Ще підборозня: мабуть, від того, що в полі, під борозною, отже, мешкає!

— А в нас ще кажуть на нього набогастійко і моли-бі, — несміливо додала Віта.

— Просто марабу якесь! — розсміявся Алі-баба.

— Це від то’, що в небі стоїть і — наче молиться Богу! — засоромлено пояснила леськівчанка.

— Треба запам’ятати! — вражено похитала головою біологічка. — І всі запам’ятайте! Бо ж і птахи, і назви — це все...

— ...Наш рідний край! — продовжили улюблену вчительчину фразу Леся, Дмитрик і Софійка.

— Але де ж усе-таки розрекламована Оленою Гаврилівною Капу-Кермен? — переймалась Радзивілка.

— Жаль, але шукати фортеці зараз точно не станем! — резонно підсумував Іваненко. — Бо так моря сьогодні й не побачимо!

— Підтримую! — кивнула Софійка. Хоч вона, крім гір і моря, ніколи не бачила і справжніх фортець. Добре, що залишила куртку з Сашковим камінчиком в автобусі, й тепер загадковий бумеранг не тягне її до бійниць-кам’яниць і не відволікає від головної русалчиної мети!

— Хоч із татом сюди ми ще приїдем! З обмундируванням! — підморгнув Дмитро Софійці. — І фортецю знайдем, і якого цікавого залізяччя пошукаємо!