Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

За хвилину з-за іншого боку гори виборсалась неоковирна істота. Безпомічно спирається на палиці, а лижі роз’їжджаються в різні боки — ну, корова на льоду, та й годі!

— Чор-р-рт! Ратиці, блін, відкину на такій здибанці! — бурчала істота... найкоханішим у світі голосом.

— Вадиме, ти?!!

Невже покинув свій інтернет і нарешті вволив Софійчину мрію про спільну лижну прогулянку?

— Софко?! — й собі здивувався Кулаківський. — Роська й тебе сюди затарабанила?

Ах, он воно що! Роська! Це заради тієї відьми нещасний опустився до лижних ретро-забавок! А коли вона, Софійка, запрошувала!..

— Ні, я з Сашком! — відповіла якнайнезалежніше.

— А, це з тим... та мовчу-мовчу! — Кулаківський заточився, але вчасно підперся палицями. — Тільки щось не бачу його з тобою! Оно внизу мою Роську охмуряє! Ух, якби не ці ідіотські протези, натовк би тому додикові гризло! Реально показав би, як чужих подруг відбивати!..

"То натовчи”, — підштрикнула Софійка. Правда, мовчки.

Вадим погрозливо похитнувся на лижах, і Софійка подумала, що якби той не був настільки жалюгідний, то вона б турнула сердегу просто вниз до зеленої любки.

— Ро... Росько, а як же я?!! — Вад загукав так безпомічно, що його, дурного, стало аж трохи шкода.

Але ті, внизу, не почули його благань.

— Ми ж сюди разом підрулили, — белькотав уже не так до Підліснячки, не так до Софійки, як

сам до себе (ще не бачила Кулаківського плаксієм!). — Я ж хотів її в кафешку, чи на батяніному лексусі катнути, а вона “лижі" “лижі"!..

— Втріскався я в неї, Соф... — удруге довіряв Софійці душевну таємницю, яка чомусь зворушувала куди менше, ніж колишня таємниця про його родове прокляття.

Знов заточився, лижі роз’їхались у різні боки, і він, розчепірившись, розпластався на снігу.

— Тут мені й хана! — сів, упираючись руками в сніг, навіть не пробуючи далі підвестися.

— І тобі, Софко, хана!.. — додав по хвилі, дивлячись на тих двох далеко внизу, біля води.

Лілеї справді знайшлись. Вони мовби випадково сплелися хвилями у гірлянду й не розмокли.

— Ти не рада? — запобігав перед Софійкою Фадійчук. — Так, на бал ти їх уже не вдягнеш, але — краса! Не викидати ж!

— Згодяться в офісі твого шефа. Мені вже їх не треба!

Не змогла признатись, що після неї до квітів і не торкнеться. Ясно: Росявка, покрасувавшись у чужих лі леях на балу, тепер підкинула їх у воду, щоб мати привід поговорити з Сашком. Наче не вона підлаштувала в тому ж місці аварію з машиною!

Софійка й Сашко вже повернулися з Білокрилівки. Ледве позбувшись непроханої Підліснячки, яка, спровадивши Вада, цілий день, мов прив’язана, ходила за ними та клеїлась до Сашка. Поки її, спасибі, не покликала з балкона баба Валя.

Стояли на ґанку Софійчиного під’їзду.

— Що вона тобі ще казала?

— Хто, Росава? Таж повторюю: показала місце, куди їх прибило! Я за валуном нізащо б їх не помітив!

— А ще що? — ненавиділа сама себе за надмірну допитливість, але стриматись не могла.

— Цікавого — нічого! — Сашко відводив погляд і явно щось приховував.

— А що нецікаве? Ану, дивись на мене!

Сашкові очі — і гарні ж очі, хто б подумав! —

ненадовго затримались у Софійчиних і знов опустились.

— Та не варте воно! — віднікувався з усіх сил. — Як поживає Чорнобілка?

— Чорнобілка поживає ліпше за свою господиню! Ну, то що?

— Справді нічого! — Сашко таки не вміє брехати. — Ми могли б зустрітись і завтра? Десь о п'ятій чекатиму коло зупинки. Чи де схочеш...

— Тільки як признаєшся, що' вона тобі сказа...

— Добре, але більше про це ні слова! Вона заявила, що в мене... що в мене красиві очі! Смішно, еге ж? От і я так вважаю! Сподіваюсь, проблему вичерпано?

Ах, так?! Та як... як вона сміла?! Це ж Софійка!.. Софійка помітила, що в нього гарні очі! Росявка не мас жодних прав судити про його очі! Перша розмова — і он аж куди зайшло!

— Ну, то й іди собі до неї!!! — відштовхнула хлопця, гупнула дверима і, згораючи від сорому та образи, побігла сходами.

— Але ж... Зажди! То як узавтра? — Сашко на мить розгубився, а тоді відчайдушно загукав: — Жду о п'ятій! На точці!

Та Софійка вже ридала, зачинена в своїй улюбленій шафі.

і4. Напружений день

Улюблена шафа! Що коли різьблена подруга вже простила Софійці гріх її батьків і знову готова допомагати? Якщо так, потрібна дрібниця: Росьчин портрет. Як добре, що запросила Павлика (і Ві-ку-ку теж, звичайно!) на Різдво до бабусі в Половинник: попросить намалювати... Тю, що Софійка видумує! Бракувало ще й Павликові закохатися в ту підлу Підліснячку!

Попросила в тата фотоапарат і облаштувала на балконі засідку. Ось лишень підстереже, коли старанна сусідчина внучка виноситиме сміття!..

День минав у напрузі. Чи бавилась із братиком, чи сиділа за книжкою (на канікули, як завжди, купа всякого “неодмінно прочитати”), чи на кухні запивала бутерброда улюбленим чаєм, — тримала при собі фотоапарата і всіма своїми фібрами дослухалась, коли зариплять двері в бабиній Валяній квартирі.

Як навмисне, в під’їзді тихо.

А ще мимоволі була прикута поглядом до настінного годинника: де та п’ята година?