Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

До речі, як поживає знайомий малюнок? Пообмітала свіжий сніг і знову провела пальцями по кам’яних борозенках, вишкрібаючи залишки моху та, як їх там, накипних лишайників. Одчистила решту обличчя. Ну й примітивний художник малював: замість ока — крапка, замість брови — риска! А волосся наче перекреслюється глибокою поперечною борозною. Під нею тіла не видно. Гля, це ж наче вода! Наче жінка у водії

Софійка відкидає лижі, хукає на руки і продовжує “реставрацію". Ох і здивувалась, копи збоку намацала вибитий на камені... кутик риб’ячого хвоста! Він мовби виглядає з води. Русалка?

І враз щось боляче вдарило щоці. Наче ляпас! Ще й звук — ніби виляски по воді. Софійка впала не так від болю, як від несподіванки.

— Хі-хі-хі! — почулося мовби із каменя.

— Софійко, що сталося? — над нею стояв усюдисущий Сашко. — Ти посковзнулась?

— Дуже смішно! — від Сашка не сподівалась

— Я не сміюсь! — тривожився хлоп’як. — 1 з твоєю щокою?

Щока палала як тоді, коли Софійка впала з і ковичівського горища.

— Та я... Це що — вона мене?..

— Хто вона? Гілляка? — Його очі були налякані. — Ого, аж до крові стесала! Як це ти так необережно?

— Я обережно! Ай! — легенько торкнулась подряпин. — Мовби ця русалка... Хвостом ударила! Ще й насміхається!

— Яка русалка?

Софійка вказала на камінь, але... ніякого малюнка на ньому не було! Розчищений сніг, відшкрябаний мох, якісь розколинки... і більше нічого!

— Фантазерка ти наша! — співчутливо усміхнувся Сашко.

“Наша”! Родич знайшовся! Вони, звичайно, друзі, але “наша”?! Геть зовсім зарвався”, — сама того не помітивши, думає Вадимовими словами.

— Це точно пора додому! — нагодились одночасно тато і дядько Сергій. — Дехто вже доїздився! Та й сутеніє просто на очах!

Удома тато цілий вечір дотепничав, що поганий лижник і на перині ногу зламає. Мама бідкалася, чи не підхопила, бува, дитина зараження крові. Пустельник дивувався з форми ляпасу: натурально — риб’ячий хвіст! Тітонька Сніжана прикладала до Софійчиного обличчя примочки з різних мазей і нарікала на обмежену сучасну медицину. Стурбований Ростик показував на сестру пальчиком: “Вава, вава!”

А Софійка не могла отямитись і второпати, що ж відбулося насправді.

4. Понеділок — тяжкий день

Вже як не щастить, то надовго? Прищ на носі — першого вересня, синяцюра на щоці — перед першим балом!..

Півбаночки маминого тонального крему — і до школи, з горем-бідою потикатись можна. Але за пять днів чи встигне загоїтись? Чи до балу стане щока такою ж білою і ніжною, як на Павликовому портре... Що це? О жах!

— Мамо, тату, ви бачили?! — зойкнула не своїм голосом, дивлячись у рамочку.

В портрета, якраз на місці Софійчиної щоки, скло — надбите! І добре надбите: довгі й короткі тріщини розійшлися густою павутиною. Один порух — і з рамки просто на постіль посиплються дрібні скалки!

— Як це ти примудрилася? — подивувались і батьки.

— Я?! — від праведного обурення защеміли всі подряпини й садна водночас. — Це я вас маю питати, хто це зробив!

— Ну, Ростик ще так високо не вилазить! — Мама, знизавши плечима, гайнула до малого: пора його збирати й самій бігти на роботу.

— Із вікна поцілити сюди не випадає! — гмикнув тато, оглядаючи місце події. — Мабуть, скло вже було колись пошкоджене, а якийсь необережний протяг чи різка зміна температур...

— Від учорашнього дня кватирки я не відчиняла! — пробубоніла, тримаючись за щоку. — Щоб вавки не застудити.

— Може, воно розбилося ще позавчора?

— Вчора перед нашою прогулянкою було ціле!

— А після?

— Після?.. Хіба за моєю травмою хтось щось бачив?..

— Мабуть, ти вчора так упала, що аж тут скло посипалося! — засміявся тато.

Він жартував, але Софійці було не до сміху. “Справді, це вона!” — промкнуло наче струмом.

— Якщо речі б'ються самі від себе — то погана прикмета! — мимоволі додала тривоги й мама, стоячи на порозі з одягненим Ростиком. Вона не вірила в забобони, тому теж вважала, що жартує. — Ну, ми до баби Валі й до школи! Цьом-па-пусі!

— Головне — портрет уцілів! Не журись, доню, прийду з роботи — полагоджу. — Тато обережно зняв малюнок і виніс геть.

Ох, краще не описувати, як Софійку зустріли в школі!

— Оце бланж, оце фініш! — аж присвиснув Кулаківський. — У який поворот не вписалась? Кон-кре-е-етно хтось присвітив! Чи з усіма деревами в Білокрилівці перецілувалась?

— Та... це... зачепилася... об камінь... — палала і згоряла на місці.

Господи, нащо вона прийшла до школи?!!

— Бідолаха! Об камінь, кажеш? — підоспіла з удаваним співчуттям ненависна Завадчучка. — Знаю ці камені! Колись мій тато прийшов додому п’яний, то мама точно з таким ліхтарем ходила!

— Краще поправ свої накладні вії: на правому оці зовсім відклеїлись! — вихлюпнула зненацька всю неприязнь до Завадчучки, хоч вії, які Ірка палко видавала за свої, відклеюватись і не думали.

Тільки чемний Дмитрик мужньо не помічав Софійчиної біди. Шаріючись при випадковому погляді на лице однокласниці, вперто ділився з нею винятково математичними спостереженнями.

Вдома зачинилась у своїй кімнаті, примостивши біля вуха й біля Чорнобілчиної муркотливої спинки мобілку, зателефонувала до Ві-ку-ку:

— Що ти знаєш про русалок?