Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

З Вадимом теж принципово не балакала. Хоч він і перепрошував, і каявся, і навіть на есемеску

розорився: “Пробачаюсь. Сорі. Пардон. Більше не буду”. Хоч десь, глибоко-глибоко в душі, почувала і власну вину. Того бевзя-грубіяна було трохи шкода. Батько хоч і не закопав його, але кілька днів молодший Кулаківський перемучував уроки напівстоячки: пасок у такого фірмового татка був також з усіма належними наворотами.

Прогулянки з Ростиком тепер стали основною Софійчиною розвагою. А коли згодом долучиться Сніжана з Сергійком, вони взагалі стануть розкішшю!

Скверик уже майже наполовину сходжений Ростиковими ноженятами і стоптаний вірними Чорнобілчиними лапками.

— Софіє! Нарешті тебе знайшли! — Вірка, Надька й Любка мов з-під землі вигулькнули.

Вони ще трохи погарикалися за право першою сповістити новини, і врешті-решт ті новини стали відомі й Софійці. Перша — це Сашків страшенно секретний лист особисто в руки і з негайною відповіддю. Сестри поглядами благали хоч трохи відхилити завісу над таємницею листування, але Софійка й не думала ховатися. Хай читають і знають, що між нею і Сашком уже не може бути нічого особистого.

“Софійко чому не прийшла вчора. Я прождав цілий вечір. Може завтра в сімнадцять ноль ноль

це п'ята година вечора знов у парку. Відповідь скажи всім тром бо одна може шось переплутати”.

Далі йшло суцільне і наразі вже цілком байдуже Софійці мазюкання.

Три пари вологих од виявленої довіри очей благально вп'ялись у дівчинку.

— Перекажіть, що в мене народився двоюрідний братик, зараз із ним дуже багато клопоту, я не можу надовго відлучатися з дому.

— То прийдеш чи не прийдеш?

— Ні, звичайно!

Дівчатка перезирнулися, наче вирішували, як сповістити новину під номером два.

— Мабуть, правильно зробиш! — почала найбойовіша, Надька.

— Бо зранку в неділю в нього знов побачення з Росавою! — вклинилась Любка.

— Ще тої суботи ми знов ненароком почули, як вони домовлялися, — зітхнула Вірка.

Овва! Ну й Сашко! Вранці з Росяницею, увечері з Софією?!

— Після їхньої зустрічі... Про яку ми тобі казали... Вона провела його до самої хати, і ми чули, як він просив... Сам! Благав навіть: “О десятій на автовокзалі!” — навперебій звітувались дівчата.

— Ми тобі в неділю хотіли сповістити! — Надя.

— Навіть рушили до тебе через цей сквер! — Люба.

— Але зустріли Росю, і вона все перебила! Почала всяких жучків показувати, про Васю Пончика Надьці ворожити!.. — докірливо зиркнула на сестру Віра.

— Ага, наче на твого Женю Памперса не ворожила! — спалахнула Надя. — Ти ж сама погналась, зловила ще одне сонечко — і теж бігом питати про заміж!

— Я хоч на одного Женю, а ти ще й на Стасика Пересунька, і на Юру Антивіруса!..

— Ой, а ти!...

— Замовкніть нарешті! — в Софійки від усього почутого розболілась голова. — Повірте, мені ваші заму'жі глибоко байдужі!

— А Росьці були не байдужі... — дорікнула вже Софійці Люба.

Але Віра й Надя зацитькали на неї: однак, мовляв, любимо тільки Софію і саме її тримаємо в курсі подій.

— Мені уже все байдуже! — Софійчин голос зрадливо тремтів. Аби не розревтися, скоренько підхопила Ростика й поспішила зі скверу.

Чорнобілка зверхньо обійшла розгублених дівчаток і навіть без поклику подріботіла услід за господинею.

47. ОН ВОНО ЩО!

Отже, в неділю о десятій? І тут конспірація, і тут зміна часу і місця зустрічі? О, Сашко неабиякий герой! Дон Жуан! Бабуся Ліна таких баламутами називає. Бо хіба ні? Тут благає про зустріч Софійку, там — Роську... На вокзалі — це ж, певно, кудись їхатимуть? Ти ба, лісосмуги й поля вибирають усе дальші!

Раптом Софійку пронизала страшна думка: що, як Росава навмисне підбирає далекі маршрути, щоб... Це ж... зведе хлопця з цього світу у свій лісовий і скаже, що так і було! Хто щось доведе, хто сліди, травою зарослі, відшукає? Те, що Сашко давно впав русалці в око, й дурному ясно. Чи не ради нього вона донині стирчить у місті, чи не він — те єдине, що хоче звідси забрати з собою?.. Ой-ой-ой! Він хоч полин при собі носить? Нерозумний той Сашко і зрадливий, але ж яким сумним, яким нецікавим стане без нього тутешнє життя! Упевнена: хай би як Фадійчук закохався в Роську, а навіть заради неї не покине мами й сестер напризволяще!

Що ж, він Софійку не раз виручав-рятував. Настав час і їй послужити йому вірою-правдою!

Уже й Кулаківський не помічник, покладатися варто лише на себе! Добре, що не встигла віддати Завадчучці перуку. І жаль, що згубила татового бінокля: десь випав, коли машину підпихали. Якби позичити! О, може, в Іваненка? Він хвалився, що обоє з батьком туристи, має ж бути в них потрібне спорядження!

— Бінокль то є. Навіть підзорну трубу можу дати, — усміхнувся Дмитрик. — Але чому це вас усіх на експедиції потягнуло?

— Кого це всіх? Я сама!

— Зо два тижні тому Рося на якісь розкопки збиралася, то я водив її до свого тата, щоб мета-лошукача їй позичив!

— Металошукача???

— Ну... В мого тата, але це між нами, — хлоп’як зашарівся, — хобі таке: чорна археологія!

— Леле, мало не чорна магія! — волосся на Софійчиній голові заворушилося.

— Та ні! Це просто коли ходиш сам собі поля-ми-лісами, сам собі старожитностей шукаєш.