Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Ніколи більше до мого каменя не приходив. Хоч завжди про нього думав і пам’ятав...

— Це як у "Лісовій пісні” Лесі Українки — є такий розкішний твір не тільки для хлопців, а й для дівчат. Вивчається у старших класах, але я вже давно його знаю майже напам’ять...

— Де Мавка полюбила звичайного хлопця? — Роська відала й це. — Так, союз людини й русалки — діло ризиковане!..

— Виходить, у коханні тобі за всі три тисячі років жодного разу так і не пощастило? — вразилася Софія. От тобі й писана красуня!..

— Може, у мене все ще попереду, — сумно пожартувала Рося. — Може, колись у іншого Ростислава закохаюсь: у твого братика, наприклад! Чи в Сергійка: він мені ще до народження радів!

Ну, та й можна витримати цю Роську?!

55. Важлива істина

Щойно відчистила чобітки від лісової грязюки, узялась телефонувати Сашкові. “Поза зоною”! Треба не забути попросити Роську розблокувати Сашків номер, а зараз побіжить до нього сама.

За дверима щось довго шелепало й сопіло трьома голосами — сестри заглядають у щілинку!

— Це я, Софія! Мені до Сашка!

— Та бачимо, що Софія! — філософськи зітхнула котрась.

— Але ж Сашко просив, що його для тебе нема вдома!

— Ні, він сказав, що простудився, коли тоді бігав під дощем до тебе і ти його прогнала!

— Тепер у нього знову заразний грип!

— У вас що, епідемія?! Чи нічого іншого не спромігся придумати? Можу позичити медичного довідника, хай підбере цікавішу хворобу!

Сестри мовчки зітхнули.

— Що ж, не турбуватиму! — Софійка вдалась до випробуваного прийому. — Перекажіть, що я вже йду і зичу йому одужати!

Три пари ніжок подріботіло в кімнату. Софійка ж зосталася під дверима чекати.

Але дріботіння, жвавіше й веселіше, вмить повернулось назад:

— Він сказав, що зараз вийде!

От уже характер!

— Тільки ж хай надійно вкутується! — усміхнулась до себе. — І одягне марлеву пов’язку!

Сашко вибіг зовсім не вкутаний і безмежно щасливий.

Довго бродили містом, перебирали всякі домашні новини.

— Ходімо купим якогось морозива, бо так спішила до тебе, що й поїсти не встигла!

— Я не прихопив грошей! — ніяково знизав плечима Сашко.

— Сьогодні я частую! Маю на те гідну причину!

— Яку? — загорівся обнадієним рум’янцем.

— Ян-Казимир-Сергійко-Завтрашній!

Потрохи-потрохи, і від Сергійка розмова перескочила на Леськовичівський замок, і нашому героєві не зосталось іншого, як зізнатися, що там був.

— З Росавою, правда?

— Так... Тільки це не те, що ти подумала! — палко замахав руками. — У мене там справа одна була, поки що для тебе секретна! Росяна допомагала її владнати.

Зважитись нарешті запитати про те, що муляло дуже давно.

— Ще тільки одне питання! Як на твій погляд, вона... вона вродлива? Вродлива ж, правда?

— Звичайно.

І ти так просто і прямо про це кажеш?! — аж зупинилась від такого нахабства.

Якби я сказав “ні”, ти повірила б?

Софійка мовчала.

— Але, знаєш, я давно засвоїв важливу істину.

— Яку істину? — Вічно щось мудрує!

— Ти ж обіцяла, що допит припиниться!

— Ну, ще тільки це одне-однісіньке, останнє питання, і йду купувати нам обом по морозиву!

— Дуже доречно при моєму заразному грипові!

— Ну, то що за істина?

— Красивих дівчат багато, але найкраща — тільки одна, — сказав, дивлячись собі під ноги.

Софійчині щоки спалахнули. А язик молов далі:

— І хто ж та одна?

— Ти ж знаєш, я люблю тільки і тільки “Пломбір”! — Сашко лукаво і твердо вказав на ятку з морозивом.

— Але... але ж — хто?!

— На одне-однісіньке, останнє запитання я відповів. З вас морозиво, панно! — Понавчався ж манер у Дашківського!

Покірно зітхнула і зателепала гаманцем.

56. Неспокій

Гімназію сколихнула новина: Росава Підлісняк повертається в Полтаву до батьків! Учителі безпомічно розводили руками. Дівчата ходили павами (Ірка переможно зиркала на Софійку, але та винувато відводила очі). Хлопці бродили, як побиті собаки.

— Софко, прикинь, вона мене кидає, як закінченого шестьору! — Кулаківський метався, мов поранений звір. Вони стояли під акацією, куди Вадим запросив Софійку есемескою.

— Не кидає, а повертається до батьків, це зовсім інше!

— Один чорт! Порадь, як мені тепер! Як жити?! — ледь не навколішки падав перед дівчинкою. — Може, попрошу старих, то й собі під Полтаву перекочуєм?

“Аж розбіглися!” — Софійка сміється в душі, уявляючи, як Вадові родичі лексусом доганяють Росаву.

— Вона ж обіцяла телефонувати, писати?

— Обіцяла! Але ж... Я здохну без неї!.. Як... як найвошивіший лузер!.. — мало не плакав.

Софійці ніколи не доводилось бачити, як здихають найвошивіші лузери, але то має бути печальне видовище. Бо на Кулаківського тяжко було дивитись.

Не здохнеш! — уперше несміливо торкнулась до своєї колишньої мрії — Вадимового рудого чуба. Співчутливо погладила. — Повір, це минеться! Переживеш.

— Думаєш? — у його зацькованому погляді зажевріла надія.

— Знаю!

Ще б пак! Софійка сама пережила! Її давня довічна й безмежно вірна любов до Вада минулася...

Удома замішання: така гарна дитина більше не буде прикладом тутешній дітворі! Мама недавно від баби Валі — у тої взагалі істерика.