Русалонька із 7-В та загублений у часі

1. Здрастуй, нове життя!

Питання вирішене: Софійка на серпень вирушає до табору відпочинку.

Хоч мама ще бідкалась, мовляв, не буде кому допомогти з Ростиком, а тато потерпав, що вперше відпускають доню надовго й далеко, ніхто вже не сумнівався: до табору Софійка таки поїде.

—           Як ти там будеш без нас, дорогенька? — запитувала мама вслід мікроавтобусові, що віз на оздоровлення вишнопільських  дітей. І робила “па-па!” пухкенькою Ростиковою ручкою.

—           Хто за тобою підбиратиме твої речі? — скочив у дверці на приступку тато, подаючи Софійці ще один, забутий нею на асфальті, пакет.

Софійка ж, набурмосено  споглядаючи торби, якими обставили її кохані батьки (ніби в таборі їсти не даватимуть!), міркувала про інше. Вона гадала, що нехай ліпше мама-тато попереживають, як житимуть без самовідданої старшої дочки, без сумлінної помічниці й дармової няньки. А вона втомилась і хоче нарешті відпочити. Вона має право на канікули бодай останнього літнього місяця. Все інше її не хвилює.

Віддалік печально глипав на церемонію прощання (аж отерпла: здалося — Вадим!) — Сашко. Таки припхався, відпросившись у директора фірми! Ясно ж казала — не треба її проводити!

Втім, і ці тяжкі думки миттю випарувались із утомленої Софійчиної голови: у відкритий люк автобуса дихнув бадьорий вітерець, а перед очима замиготіли свіжі краєвиди.

Вперед, до нових обріїв!

Здрастуй, незвідане й манливе, обнадійливе і майже самостійне життя!

Щоправда, вже увечері затужила за родиною. Авжеж, це вам не якісь півгодинки їзди до бабусі в Половинчик! А цілих сорок хвилин тряскої бруківки у протилежний бік!

Крім того, тут так гамірно, всюди якісь чужі люди! Чужа кімната, яка називається “корпус”, ще й “номер чотири”. Ліжка у три ряди — тут їх спатиме цілих двадцять душ дівчат! Вони як назвали всі по черзі свої імена, то в Софійчиних вухах так і застрягло: “НатАлінОляДашІлонаРит...”!

Біла постіль, білі штори на широченному вікні, біла медсестра, яка відразу ж заглянула їм у голови і спитала про здоров’я... Просто лікарня якась, а не табір відпочинку! Рука в медсестри спітніла й гаряча, не те, що в рідненької — так далеко зараз! — тітоньки Сніжани!

Ну, гаразд: їхня вчителька (тут вона зветься вожатою Аллою Іванівною) теж трохи подібна до Сніжани своєю висвітленою косою і тоненькою статурою. Але Ростик? Хто замінить Софійці братика? Хто тепер посмикає за чуба, хто усміхнеться до неї маленьким серпиком нижнього першого зубчика?..

А обід!!! Леле, якби знала, що й тут годуватимуть супом, — нізащо б не поїхала! Тарілка супної юшки стала останньою краплею: Софійка скривилась, щоб заридати. Лиш угледівши, що до неї занепокоєно метнулась метушлива біла медсестра, дівчинка мусила проковтнути сльози і навіть зажувати їх ложкою ненависної страви.

Оце попала так попала!..

2. У світлі "Місячної сонати"

О десятій вечора просурмили грізне “Спа-ти по кімна-тах!”, яке означало, що треба вкладатися в ліжка. Хто лягає в таку рань? Усі дівчата це розуміли. Ще й були схвильовані приїздом на нове місце. Мабуть, через таку переміну домашнього життя на колективне табірний період тут так і називають — зміною (правда, чомусь — третьою, хоч для Софійки це вперше). Тож “НатАлінО-ляДашІлонаРит...” наразі шумів, пищав, хіхікав, навіть потроху кидався подушками. “Показилися!” — супила брови Софійка, бо мала зовсім інший настрій.

За стіною так само борюкалися хлопчаки: їхні ліжка також стояли впритул, теж на двадцять душ (разом усі сорок становили загін “Орлятко”).

Але хлопчачий вожатий Андрій Ігорович і їхня “рідна” Алла Іванівна так строго наказували

мовчати і так суворо насаджували тишу, що невдовзі повмовкали і найкрикливіші.

Тоді Алла Іванівна тихенько вийшла (чи не до Андрія Ігоровича?), і Софійка нарешті взялась писати додому.

Напівлежачи, мішала в сутінках сльози з незграбними літерами. Насамперед хай заберуть її назад у Вишнопіль — більше вона тут не буде ні дня. Далі: нехай куплять і перешлють їй сюди мо-білку — з єдиного телефона в головному корпусі дзвонити не дозволяють, а як же інакше вона почує голоси мами і Ростика? Також нехай терміново передадуть кимось плитку шоколаду (можна без горішків і можна дві) та ще бодай пачку чіпсів: без цих життєдайних продуктів вона зовсім охляне. А ще хай обов’язково напишуть доньці листа (вона ще ніколи не отримувала листів!): чи здорова Чорнобілка й чи клює риба в дідуся на Відьминому ставку? А ще...

Софійка прикидала, як би ще яскравіше повідати батькам про свої поневіряння. Не забувала й про те, що на пошті конверта можуть розпечатати й викрити всі таємниці. Вже уявляла, як її викликано на суд табірного керівництва, як її ревно переконують у вітамінності супу. Еге, не на ту на-

скочили! Софійка зашифрує звіт про нещастя веселими фразами!

Раптом звідкись іздалеку почулась музика. Якийсь невідомий піаніст спершу ніби розминався, граючи гами. Потім, після кількох фальшивих нот, на світ усе-таки вирвалась рівна красива мелодія. Мелодія заполонила ніч дивними ніжними звуками. Софійка не витримала й навшпиньки підійшла до напіврозчиненого вікна.