Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           Яскравий приклад перетворення архітектури барокко на архітектуру баракко! — констатувала Леся.

Мабуть, у її словах слід було шукати якогось іронічного підтексту, але, оскільки Пустельник про баракко Софійці ще не розказував, довелося з розумним виглядом промовчати.

...Замість мальв звідкись визирала квітуча вишенька, а внизу красувався рядочок нарцисів. Проте арочний вхід, ажурні ґрати й різьблення на центральних дверях, білий кам’яний узор по всьому піддашшю переконували, що прийшли туди, куди треба.

Ну, і що вона має тут запитувати, кого шукати? Скромна Леся взагалі готова уже тікати.

—           Вибачте, в цьому домі хтось знає про колишнього хазяїна? — гукнула Софійка жінці, що розвішувала білизну.

Якого хазяїна, дитино? — насторожилась та.

—           Ну, Юлія Мокренка, художника. Йому належав колись цей дім...

Не знаю ніякого Мокренка, я тут недавно. У сусіда через мур попитай, це в нього ми викупили свою частину хати!

Муром, очевидно, зветься масивна, побілена, як і решта будинку, підпорна стінка, що надійно відділяє вікна від сусідських. Софійка подякувала й рішуче потягла Радзивілку за собою. З трохи меншою рішучістю ступили в перехняблену дерев’яну хвірточку, у зарослий кропивою дворик.

—           Стукайте добре, він глухий! — гукнула з-за муру жінка з білизною.

Обстукавши й двері, і шибку (інтелектуалка Леся в цей час тільки зацьковано озиралась), Софійка вже було вирішила, що вдома нікого нема, коли всередині почулось вовтузіння.

Рипнули двері, в сінешній чорноті постав дрібний зсутулений дідок. Засмальцьована куфайка, ціпочок. Сивий, хоч очі меткі й молоді: чистісінько тобі казковий персонаж.

Софійку пронизало відчуття, що перед нею — сам Юлій Мокренко: древній і всіма забутий, він ось ніби заново відкритий нею, Софійкою, для світу. Розуміла, що так думати безглуздо, але здаватись не хотіла.

Для початку варто за будь-яку ціну потрапити досередини. Хоч господар, кинувши ціпка в куток, тепер обома руками зіперся на протилежні одвірки, перегородивши вхід: явно не радів гостям.

—           Добрий день! Ми... Ми з приводу художника Юлія Мокренка...

Перехопивши запитальний погляд чоловічка, Софійка озирнулась і побачила, що вона не ми, вона

сама. Здається, Леську зараз потрібно виловлювати, як колись виловлювала перелякану тітоньку Сніжану, щоб познайомити її з Пустельником.

—           Ми тут з однокласницею. Лесю, ти де?

—           Тут, — ледь чутно відгукнулась і визирнула з-за широкої липи товаришка.

—           Ви їй даруйте, вона трохи соромлива, але кругла відмінниця!

—           Ви звідки? З соціальної допомоги? — прошамкотів дідок, і Софійка згадала, що господар глухуватий.

—           Ви Юліан Мокренко? — заходилась за своїм звичаєм відразу атакувати.

Здається, чоловічка неабияк розважило таке припущення, він розсміявся всіма своїми білими (певно, вставна щелепа) зубами.

—           А хіба ні? Як ваше прізвище? — не здавалась Софійка.

—           Як ваше? — почула у відповідь.

—           Ой, вибачте. Ми — Софія Щербань і Леся Радзивіл! А ви?

—           А як ваше? — ні, з глухим таки де сядеш, там і злізеш!

—           Наші прізвища Щербань та Радзивіл, а ви? — прокричала щосили.

—           А як ваше? — шкірив штучні зуби дідок.

Софійка ще двічі прорепетувала йому своє і Лесьчине прізвища, поки чоловічок, погойдуючись од сміху, не пояснив:

—           Та чую вас, чую! Я ж і відповідаю, що я Кваша. Кваша Григорій Борисович!

Видно, цю гру слів «Я Кваша — Як ваша?» він уже не вперше випробовував на занадто цікавих людях. Леся

й собі пирхнула від сміху, а Софійка поволі допетрува ла, що до чого.

—           То ви не Мокренко? — все ще не хотіла вірити.

Дідка, вочевидь, зворушила дівоча наївність, і він

зробив те, чого спочатку, либонь, не збирався:

—           Гаразд уже, заходьте до самотнього немічного старого. Може, щось і про Мокренка розкажу. Тільки не лякайтесь непорядку й бідності: пенсія мала, доглянути нікому...

—           Ціпочок візьміть! — послужливо подала забутого ціпка Леся.

—           Ой, дякую, дякую! — спохопився дідок. — А то звик об стіни та об стіни!

Радзивілка пробувала впиратись, але Софійка знов ухопила її за руку. Вони перейшли через темні сінці й опинились у просторій, але теж темній, неохайній, задушливій і незатишній кімнаті. Ніде жодної картини!

Зате розкарякуваті дерев’яні ослінчики, на які дідок люб’язно запропонував дівчатам сісти, були явно ще з мокренківських часів: такі самі у бабусі в Половинчику.

—           Ага, правда, це ще дідові ослони! — знов перехопив Софійчин погляд старий. І, вловивши німе запитання, пояснив: — Дідом я називав Юліана Олександровича! Мокренка, його ж!

Софійка переможно глипнула на Радзивілку: значить, недаремно сподівалась, що тут ще живе мокренківський дух! Як не самого художника, то бодай його внука!

—           Ні, він мені зовсім не родич! — знов уловив хід Софійчиних думок Григорій Борисович Кваша. — Просто він після тридцятирічного заслання повернувся старий і не дуже здоровий.