Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           Скоріш за все ні, бо сказала, що нічого в цій техніці не тямить. Хіба випадково, бо, коли я набрала їй

номер, поки вона собі говорила, я вийшла в кімнату до Ростика! Тільки ти ж, доню, цього разу нашу сердешну бабу Валю ні в чому не підозрюєш? Минулий гіркий досвід чомусь тебе, сподіваюсь, навчив?

О, мама й не знає, що таких гірких досвідів у Софійки аж цілих три! Еге, вже тричі за цей рік, відколи переїхали в нову квартиру і надбали нову сусідку, дівчинка помилково підозрювала її в різних гріхах. То були три цілком окремі історії, але...

Мама пішла провести тітоньку до машини.

...Але хіба зовсім невинна людина може викликати недовіру так часто?

Так-так-так... Софійці ясно було тільки, що в маминому електронному мобільному записнику точно є Пустельників номер. І ще ясно, що діло те-е-емне...

«Шкр-р-ряб! Шкр-р-ряб...» — озвалося тихенько з-під підлоги.

А може, то зовсім не від тих сусідів, що під ними, а від тих, що навпроти?..

34. ДЛЯ СПРАВИ

Художник Калинич малює біля третього дуба.

Це Софійка з Сашком уже ввійшли до старого парку і роззираються по центральній алеї. Вчорашній дощ у зливі сонячного проміння і пташиного співу творили прегарну світломузичну симфонію. Ще й в обробці буйної посвіжілої зелені!

Вона завжди минала цю алею схвильовано. Стенди з готовими картинами, які тут щоразу виставляли на продаж місцеві художники, будили в Софійці її нереалізовані малярські амбіції, а портрети просто захоплювали: на них обличчя такі одухотворені, красиві, шляхетні й романтичні! Фадійчукові теж завше подобалось розглядати полотна: він мав явні здібності до малювання, але на шефовій фірмі був тільки дизайнером, тож на живописців дивився, як на недосяжних богів. Сьогодні ж мали всі підстави хвилюватись.

Та-а-ак, спершу минути ятку з фабричними сувенірами, потім — сивого кучерявого маляра, якого так і звуть Кучерявим, тоді...

Ага, ось і він. Довге волосся, аристократичні бакен-бардики — все як годиться художникові і як описав Пустельник. На стенді — кілька олійних ескізів та завершених пейзажів з Вишнопільськими краєвидами. Окремо на мольбертах — портрети-рекламки й написи: «Ваш портрет за п’ятнадцять хвилин!». Усе, як Софійці й потрібно. Зараз давня мрія співпаде з практичною життєвою потребою.

—           Ах! — сплескує руками Софійка, зупинившись біля Калиничевого стенду. — Така краса — і лише за п’ятнадцять хвилин!

—           А за скільки гривень? — діловито запитує Сашко те, що «прописано за сценарієм».

Почувши суму, Сашко радісно обертається до Софійки:

—           О, якраз у мене зараз скільки і є! Хочеш, зроблю тобі подарунок?

Гроші на «подарунок» Пустельник залишив Софійці ще того їхнього таємничого вечора, але Фадійчук від них категорично відмовився: мовляв, що це — я

тобі вже й портрета не зможу подарувати? Гідність у цього хлопця — як у найповажнішого аристократа: до жодних подачок не опуститься!..

—           Та ну! — грає вагання Софійка. — Може, не варто?

—           Така гарна дівчина і не варто? — вступає в розмову Калинин, і Софійка, вже поза сценарієм, спалахує рум’яцем. — За честь малювати настільки досконале обличчя ще й скину гривню чи дві!

Художник садить Софійку на стільчику під дубом. Вибирає для неї позу, радить не соромитись і розслабитись. Нарешті вмощується навпроти з мольбертом і починає чаклувати над білим аркушем.

Сашко, зібравши все своє красномовство (де тільки й взялося?), підхвалює малярські таланти Калинина, а той, підкуплений похвалами, скаржиться, як важко нині живеться талантові і як мало йому платять.

—           От наскладати баксиків — і за кордон! Там, кажуть, справжні митці в пошані! Усмішка! Де щезла твоя легенька усмішка? — питається портретист.

Софійка розслабляє кутики уст в легеньку усмішку, а Сашко тим часом питає, чи може Калинич скопіювати картину якого-небудь великого художника.

—           Запросто! — хвалиться художник.

—           Ну, це, мабуть, якщо працювати дуже-дуже багато днів? — робить круглі очі Сашко.

—           Багато? Та днів два — і готово!

—           І що, прямо схожісінько виходить?

—           Схожісінько? Ображаєш, хлопче! Та один в один! Усмішку, панночко, усмішку!

Софійка знов усміхається, далі робота рухається без слів.

За якийсь час — ні, далеко не п’ятнадцять хвилин, а мінімум півгодини — Калинич урочисто відчіплює аркуша від мольберта і проголошує:

—           Прошу приймати роботу!

Робота чудова, Софійка на ній — просто фея-ко-ролева, просто міс Усесвіт! Романтична поволока на очах, живописно-недбале пасмо на скроні!..

—           Ти тут така!... Така, як... Як насправді! — Сашко настільки ошалів од побаченого, що тремтячими руками ніяк не міг відрахувати гроші.

—           Згоден! Майстер лиш трохи розставив акценти! Таку вроду не щодня доводиться малювати!

—           Не щодня? — вже не за сценарієм обурився Фадійчук. — Та таких... Таких більше на світі немає!