Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Софійка завмирає. То незаможники — це... їй аж соромно! Бо, натрапляючи на слово у радянських книжках, розуміла те як незаможники, незаміжні тобто. Тому й найнудніша історія набувала сенсу: хтось незаміжній, отже, є надія на весілля, і далі йтиметься про кохання. Добре, хоч ні з ким не ділилася тим розумінням!

—           Були всі заможні, усі багаті!

—           А нащо ж нищили? — запитала Софійка.

—           Такі наші люди! В інших селах нищать — то ми й собі... Тільки й того, що в Матвіївці каменя на камені не лишили, а наші в палаці лиш вікна повибивали та підпалили! Людська натура — темна штука...

—           Ви гово’, наче вчитель! — мовила Віта.

—           Так і є, тобто було. У матвіївській школі працював, тепер на пенсії. Та й зі школи майже нічого не лишилось: середня перетворилась на восьмирічну, та й у тій по п’ять душ у класі... А оце вже почався паркан колишнього маєтку. Тепер там закритий заклад: районна психіатрична лікарня. Туди, звичайно, нікого не пускають.

—           То ми палацу й не побачим? — Софійка готова була долати паркан і без дозволу.

—           Ходім сюдою, через Левкову греблю...

—           Левкова — це на честь Щербанівського? — стрепенулась Софійка.

—           Гм... Може, й так! Отам із одного місця трохи видно...

Попетляли вузенькою стежечкою в споришах, перейшли кладочку над ставочком і вийшли до місця, де кущі відступали і очам відкривалося більше простору.

—           А он і корпуси! — вказав чоловік на великі, але нічим не примітні приміщення-близнюки. — Один, другий і третій... Всі перероблені з панських!

Споруди нічим не схожі на старовинні: обкладені сучасною плиткою, з сучасними вікнами, перекриті шиферним дахом...

—           Цікаво, хоч щось там зосталось?

—           Колись, як воно пусткою стояло, ми ще малими лазили дивитись. Камін там був. Кахельний, гарний! У мене відтоді десь завалявся шматочок тої кахлі. З літерами «ЛЩ».

—           Левко Щербанівський! — здогадалась Софійка. Вона тільки не могла зрозуміти, чому в учорашніх архівних записах пані Вікторія називала свого свекра просто Левком. Адже якщо той на 1927 рік ще був живий, то мало би вже бути йому тоді... Із дев’яносто! Утім, недаремно ж вона писала: «Мусю ще помогти Левкові». Може, якраз і йшлося про безпомічного старого?

Облазивши з доброзичливим дядьком-балакуном усі закутки колишнього парку, Софійка переконалась, що Хазяйка, прирівнюючи свій парк до парку Тарнов-ських, недурно сказала: «Правда, і доля його така ж». Слідів минулої величі не стало.

—           А зараз на прощання вам щось покажу. — Чоловік вивів дітей на пагорб. — Тільки це, так би мовити, не для преси... Ну, принаймні у Вікторівці про це не прийнято вголос...

г І вказав рукою на зарослу хащами облуплену халу-її7 пу, яка, видно, колись була й не бідна, але зараз стояла цілком занедбана.

—           Чорти там живуть чи що? — мимоволі вирвалось у Ві-ку-ку. Софійка теж те саме подумала!

—           В тій хаті ще років тридцять тому жив чоловік, який... убив Олександра Щербанівського! Якраз на Різдво, у тій частині маєтку, де зараз приймальне відділення психіатрички...

—           Років тридцять тому? — прикинув Сашко. — То він ще пожив після свого злочину... М-м-м, скільки ж це?.. До глибокої старості жив!

—           На свободі і при здоров’ї! — додав чоловік.

—           Я-а-а-ак? Усі про це знали і не покарали? — не розуміла Софійка.

—           Боялись його всю дорогу... Бандит — він і є бандит, чи олігархами найнятий, чи чекістами! Система, діти, була за нього... Він їй послужив, вона йому... Сподівався, мабуть, більшої віддяки від компартії, квартирки якої в місті. Бо навряд чи затишно йому було вікувати, де всі тебе знають і басом дивляться. Але пенсію почесного пенсіонера отримував до останнього дня! Вина і кара — це який суд вирішує...

Помовчали.

—           А до Праксі Яковенко вам отудою. Повернете наліво, а там людей спитаєте!

Бабця сиділа на лавочці у дворі, обривала довгі білі паростки торішньої картоплі та грілась на сонечку. Пам’ять її не підводила, бо вона радо сприйняла гостей і залюбки поринула в спогади:

—           О, панія дуже добра була, і рідня її теж! Колись тут лиш хутірець малий був, ним володів пан Левко.

Потім відписав цей хутірець своєму синові. А вже син Олександер Щербанівський подарував його своїй молодій жінці Вікторії. За Вікторії хутір швидко розрісся в село, найменували його на паніну честь, а саму Вікторію прозивали Хазяйкою. Ой, Олександер так любив її, все до неї серденько та серденько! Але ж і панія страх яка гарна була! Баба мої розказували, що в неї геть такі папірчики червоненькі в шкатулочці лежали: потре ними щічки — і рум’янці має! І радила завше моїй бабі — ну тоді вона ще дівчуком була: «Не хмур лобика, не криви губки: щоб зморщок не було!»

Далі йшов не менш цікавий перелік страв, які пеклись-варились у панії, про корсети і штанці з баєчки, які почали шити в селі за панії. Дівчата слухали, пороззявлявши роти (не дуже сильно, щоб зморшки не з’явились), але Фадійчук не витримав: