Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           А картини якісь у неї були?

—           Ой, було їх сила-силенна! В головній кімнаті висіли портрети їхніх діді в-прадідів у тяжких золочених рамах. Усі чистісінько попідписувані, хто кому яка рідня. А в хазяїновім кабінеті на стінах — всякі козацькі грамоти, поскрутювані в дудочки гетьманські листи, козацька й турецька зброя, порохівниці, чубуки... Ну, і пам’ятники всякі! Панія сама їх тримала в порядку-чистоті, вона ніякої роботи не цуралась. А мою бабу, тоді ще дівку, геть понавчала, хто яку картину змалював і що яка скульптура означає! Баба все чистісінько знали, геть і голих статуй не встидались, казали, що то якась там Венерка чи то Цицея!..

— Цирцея! — поспішила виправити Софійка і залилась рум’янцем. Соромно було й від того, що сама Венерн від Цирцеі таки ж не відрізнила б і що сприймала іх на екскурсії в галереї зовсім не як об’єкти мистецтва!

— Ну-ну, вона! І по-польськи мої баба навчились од пані, й по-хранцузькому! Мої мама казали, що баба, поки бачили, часто сідали на ослінчику та й читали якісь хранзузькі романи! Все ото в них двір у квітках, а хата —у хвікусах, у тюлях! Баба й мене пробували вчити, але нам у школі наказали, що теперки ні отчинашу, ні буржуйських витребеньок уже ніхто не визнає! А як почалась репресація, то баба й самі вмовкли. Бо стали на них поглядати як на панську кістку. То ми вже росли як нормальні совєцькі діти, без картин і скульптур!

—           А книжки ті французькі від баби зостались?

—           Усе чистісінько в голодовку поспродували! Навіть золотого хрестика і годинника, які панія на весілля їм подарувала, на пуд жита виміняли!

Софійка згадала реліквію маминого роду: коралове намисто, яке в голод насилу вберегли. Утім, то окрема історія.

—           ...А те, що зосталось, уже ми на розпал пустили.

—           А як її діти звались?

—           Троє було! Двоє навідувались рідко, то баба про них якось і не дуже розказували. Вже й не повню, як звались. А про Левка багато наслухалась! Дуже казали, хороший був панич, найчастіше у Вікторівку наїжджав. І школу будувати помагав, і церкву, і лікарню! А на празники всіх сільських діток любив скликати в маєток на гостину, частував їх там ласощами і роздавав книжечки та інші гостинці!

—           Але ж ви казали, що Левко — це ще попередній власник!

—           Правильно! Той Левко — його дід, а це — молодий панич. Онук, названий на дідову честь!

—           Точно Левко, не Юліан? — сумнівалась Софійка.

За її гіпотезою, діти Щербанівських мали імена Кирило, Софія і Юліан! — А всиновлених у них не було?

—           Не було! А що Левко — це як зараз повню! До людей привітний, а вже що славний, що розумний, в окулярах! Тільки біда, казали баба, що женився потім, після революції вже, на якісь такій Горгоні, що хай Бог милує!

Так-так, неспроста в кінці Софійчиного сну Хазяйка просила пробачити її невістку! Видно, було за що пробачати !

—           А які смаколики пекти понавчала панія сільських молодиць! — повернулась Пракся до своєї улюбленої теми. — І варення всякі, і коклети! А капусту вміла так смачно квасити, що по цей день тільки по її робимо! До весни стоїть, як новенька! Ніде такої не знайдете!

—           От якби покушати, — облизалась Віта.

—           Чого ж ні? Погріб відчиняний. Візьми оно квар-точку біля колонки, спустись та й набери! Якраз нову діжечку почали, бо ми тих діжок багатенько на-квасюєм!

А через дві хвилини Віта кулею вилетіла з льоху. Не кричала, тільки перелякано зіпала ротом. І про зморшки забула!

—           Ти чого? — здивувались і діти, і Пракся.

Віта мовчки показувала на льох, поки нарешті спромоглась на слово:

—           Там... Голова... На діжці... Людська!

Перш ніж щось уторопати, Софійка встигла завважити, яким несусвітнім переляком пересмикнулось Фадійчукове обличчя.

—           Що ти верзеш? — Яковенчиха намагалась дістати свої палиці, зіп’ястись на ноги, аби зазирнути в

погріб. — Відколи дочка винесла звідти мішок бараболі і я її перебираю, ніхто туди не потикався!

— Го... голова! — тремтіла леськівчанка.

Софійка вже придумувала, як чемно і якнайшвидше чкурнути подалі від цього непевного місця, коли Сашко оговтався (чи, може, його переляк лиш примарився?) і дістав мініатюрного кишенькового ліхтарика:

—           Мабуть, ти, Ві-ку-ку, щось наплутала? Піду перевірю!

—           Зажди, може, спершу міліцію? — вчепилась йому за рукав Софія.

—           От перевірю, тоді й міліцію! — уже зовсім рішуче заявив хлоп’як.

—           Яз тобою!

—           Ага! А міліцію в разі чого хто викличе?

Баба вже сперлась на палиці і вслід Сашкові зазирала в чорний хід льоху:

—           Нічо не збагну! Це ж уже, слава Богу, не тридцять третій! Тоді в нашої сусідки в погребі жіночу голову знайшли. І руку. Вияснилось, що сусідка людей вбивала і їла!

Ох, якби не Сашко, Софійки вже тут не було б!

А хлопець поважно виходив східцями назад і ніс на простягнутих руках.... голову! Тільки голова була мармурова, від скульптури! Кам’яні кучері обрамляли бліде жіноче обличчя.

—           Венера? — Софійчиному здивуванню немає меж.