Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Вірка, Надька і Любка вже були вдома. Непогано ж Ірка поспала! Півдня — як у прірву!

— Ви хоч не п'єте? — напалась на невинних дівчат. Усі троє здивовано витріщились на неї.

—           Взагалі-то збираємось! — відповіла найшустріша, Надька. — Чай! Замість супу, якщо можна! Будеш з нами?

—           Маю на увазі, спиртного не п’єте? Не курите?

—           Ні, ти що?! — близнючки так замахали руками, аж вітер здійнявся. Нам Сашко давно сказав*. «Як побачу хоч раз — повбиваю!»

О, в Сашка методи — в його стилі! — усміхнулась про себе. У глибині ж душі пораділа за свого друга.

—           Але ми б і без Сашка такого ніколи в світі!

—           Та це я так, пробачте! То де, кажете, ваш чай? Чайник уже шипів на плиті, котрась із сестер нарізала батона. Хазяйновиті дівчатка, нічого не скажеш!

І теж чудові, хоч і галасливі трохи. О, Любка про щось горлає!

—           Вчора Сашко приходив, тебе чекав!

—           Букета лишив! — підтвердила від кухонного стола Вірка, намазуючи хліб маслом.

—           Ми його в твоїй кімнаті поставили! — Надька.

—           Щось просив переказати? — поцікавилась Софійка, підстрибці крокуючи (настрій чомусь гарний) у свою кімнату. Цього разу букет купований, незвичайні різноколірні квіти з тонким ароматом.

—           Здається, квітки звуться поезії! — кинула вслід одна з сестер.

—           Ні, фезії! — поправила друга.

—           Сама ти, Любко, фезія! — обізвалась третя. — А квітки звуться фре-є-зі-ї!

Фреєзії! Фреєзіі-поезії! Саме слово — як вірш, як музика! А запах!.. Ах! Ах! Ах! Підтанцьовуючи, перенесла вазу на кухню: обідатимуть разом!

—           Ще Сашко придумав ідею, — додала знов перша, — як спіймати мишу!

—           Дайте, дівки, я хоч раз скажу!

—           ...Ні, я!

—           Нацькувати на неї нашу кицьку? — вставила іронічне слівце Софійка.

Заскочена й розморена весняним сонечком Чорно-білка, зачувши, що про неї говорять, ліниво муркнула. Киця возсідала на вікні: голівка маленька, тіло пишно-пухнасте — просто антична скульптура в галереї чи парку Щербанівських!

—           Ні! Він порадив спробувати покласти за приманку...

—           ...Аркушик!

—           ...Із отого, як його... Що миші по ньому своїх дітей виховували!

—           Із Сухомлинського? — нарешті розібрала суть розмови Софійка. — Де це видано, щоб мишам замість сиру класти книжки?

—           Ми теж так йому, а він: тож на сир, мовляв, не схотіла пійматись!

Дочаювавши, Софійка прийняла до решти висохлий сир, витрусила зі «Школи радості» відгризений клаптик сторінки і приладнала його в мишоловку. Гаразд, випробуєм цю фантастичну ідею! Раз уже в неї сьогодні чудовий настрій!

—           Шказав, що шьогодні вам жуштрітися не вдашт-чя, бо він не жможе... — сповістили дівчата, наминаючи канапки.

—           Ще книжок у твого тата якихось набрав! — запили чаєм.

—           Ой, це ж був секрет! — урвала всіх мудра Надька.

Вірна й Любка вмить зосередились на своїх чашках і активно засьорбали.

Секрет? Нічого собі! Утім, Софійки вже нічим не здивуєш!

...Здивувати важко, але ще можна!

Саме тоді, коли Софійка монотонно ходила туди-сюди квартирою і думала над розгадкою коду Мокренкового блокнота...

Неклевий? Гм... Якби Мокренко жив тепер і знався

з Кулаківським, Софійка вирішила б, що неклевий__

від Вадимового слівця «кльово», тобто класно, себто добре! «Неклевий спин-шуліцейський» тоді б означало якогось недоброго спина-шуліцейського... Спина? Спина завше ззаду, може, спин — людина, що ззаду підкрадається? Шуліцейський схоже на поліцейський...

...Так от, саме тоді в Софійчині двері застукав... сам Дмитро Іваненко!

—           Ти в школі не була, то я подумав... Може, завдання домашні потрібні? Я ось приніс...

Від несподіванки не знала, радіти чи не дуже:

—           Завдяки тобі доведеться робити цей складнющий номер з алгебри! — жартома дорікнула.

—           Якщо хочеш, я допоможу!

—           Це єдине, що виправдає твою ведемежу послугу! — всміхнулась.

Вони пішли в Софійчину кімнату і засіли над за дачкою.

—           Гарні квіти, — кивнув на букет, що сьогодні ман дрував за Софійкою в кожну кімнату. — Хтось подарував?

—           Це фреєзії! — відповіла трошки ухильно.

Поки Дмитрик пояснював, крадькома спостерігала за ним і думала про одне. Що він прийшов ради Ірки. Нарешті спитала невимушено:

—           А ти вже Ірці завдання відніс?

—           Ірі? — дивується наче щиро. — Чого я маю Ірі носити?

—           Ну... Її теж не було в школі...

—           Не було? Тю, точно! А я дивуюсь: чого мене ніхто нічим не вантажить, ніхто нічого не просить? І запасна «Хімія» нікому не згодилась, навіть гроші після великої перерви зостались!

—           Дмитре, не прикидайся. Ти ж не байдужий до неї, правда?

—           Софійко, ти що собі напридумувала?

Ну, наче ж не обманює!..

—           А! Ти, мабуть, через те, що всі її забаганки виконую? Ха-ха!

—           Але ж виконуєш!

—           Тебе комарі коли-небудь кусали? Тобі це приємно? — раптом лукаво примружився Дмитро.

—           Таке питаєш!