Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Судячи з усього, картини тим багачам такі потрібні, як п’яте колесо до воза. Але, видно, пішла мода не лише діамантами вихвалятись, а й причетністю до мистецтва, то нате й мій глек на капусту: ласкаво просимо в домашню галерею!

До речі, то був «Київський пейзаж» Шишка. Решту полотен ще належиться знайти. Але крига скресла, і її вже не спинити!

Тимчасову підписку про невиїзд вручили Кваші й Калиничу. Але, здається, вони обидва стали співпрацювати зі слідством. Для першого не первина, досвіду співпраці з органами йому не позичати. Калинич же намагається все поставити на платну основу, тобто готовий співпрацювати з будь-яким, якщо це за гарні гроші...

—           Не поміняйте неволі комуністичного режиму на неволю споживацтва!

Га? Це сказав Сашко! Ну, так, вони вже годину бродять травневим Вишнополем і розмовляють про ці події!

—           Ні, це не я сказав. Це Папа Римський Іван Павло Другий!

«...На неволю споживацтва!» Боже, як точно, як по-сучасному висловлено те, що хотіла домести Софійці Хазяйка! Боже, який розумний Сашко! Тобто Іван Павло Другий...

О, Сашко теж росте! Його книжковий секрет доволі швидко розкрився. Виявляється, все просто. Він надивився на те, що відбувається, вдумався в те, що відбувалось, і все більше відчував, що власної снаги розібратись у всьому таки бракує. Останньою краплею стало Софійчино-Вітине поетування після грози. Тож Сашко Фадійчук вирішив узятись за розум і став більше читати! Точніше став читати! З того всього навіть посоліднішав, повищав, розправив плечі...

Софійка, звісно, теж не дрімала. Нюшила, нипала і думала...

—           Не може бути, щоб Мокренко поклав у основу коду сучасний сленг! — ділилась новим припущенням.

—           Звісно, не може! — поважно відказав Сашко. — Але він міг покласти в основу якусь іншу мову!

—           Наприклад?

—           Не ображайся, але я чув, що люди в тюрмах балакають по-своєму... Кажеш, він пробув у таборах тридцять років?

—           Але ж, Сашку, не забуваймо, що і він, і ті, з ким довелося сидіти, — все-таки люди інтелігентні! Вони знали по кілька іноземних, могли відрізнити Баха від Бетховена, Венеру від... Цирцеї!

—           Іноземних мов? То може, код варто шукати у французькій чи німецькій?

—           Знаєш, у цьому є резон! Відкаплонить, кливеньский, скумає, кувезно... Правда, на французьку щось не дуже...

—           Стривай! — Сашко забув свою поважність і по-дитячому округлив очі. — Він же всиновлений? Був підлітком, коли Його взяли від... Від старців, ти казала?

]— Мова жебраків! — погодилась Софійка.

Щ— Так одразу й жебраки! — посерйознішав хлоп'як. — А я б, наприклад, слово «старці» розумів би насамперед як старі, отже, мудрі люди!

Після цих слів і Софійка, й Сашко, здається, обоє згадали торішню пригоду з прокляттям роду Кулаківських і загадкову зустріч із сивим пророком... Аж морозом обдало!..

— Сашку, ти... Ти!.. Словом, твоя ідея варта уваги!

Прогрес пішов і з хатніми гризунами. Тато відвіз до лісосмуги поблизу фірми ще чотири освічені сіроманки. Уже другий день пастка порожня, і є надія, що то були останні миші.

Навчальний же рік невпинно котився до завершення. Пахло канікулами, і Асьчина і Лізчина компанія все частіше прогулювала уроки та пиячила. Проте найцікавіше поводилась Завадчука!

—           Все, дівки, я банячити не йду! Після останньої туси в парку то для мене буде зажирно!

—           Навіть за наші башлі? — дивуються аківки.

—           Геть якщо ви мені ще й доплатите!

—           І якщо Кулаківського та інших поців удасться закадрити?

—           О, від того баклажана в мене взагалі передоз! Сервус, стакановки!

Лиш час від часу вона підбігала до Софійки і довірливо, як найкращій подружці, шептала:

—           Ой, Софко, в мене така ломка! Вуха в'януть! Сьогодні приснилось, що сигареткою затягнулась — така ж красота! Ой, не витримаю, зірвусь!

Але все частіше вона підходила з іншим, більш переможним:

— Ну, Софко, заціни-но моє терпіння! Як тобі моя сила волі, га?

І Софійка захоплювалась її мужністю!

53. ТРЕТІЙ Сон ВІД ШАФИ

Софійка чекала!

Серце підказувало, що це має статися ось-ось, може, й цієї ночі, тож про всяк випадок гарно поприбирала в квартирі, виставила на підвіконня свіжий Сашків букет (відчинила б і вікно, якби не нудотний цигарковий дим з нижнього помешкання). І головне — до блиску перетерла-перетрусила у шафі.

Тож коли озвалося заповітне «Ночуй у шафі!», Софійка вже не могла відрізнити, чи це так матеріалізувалось її чекання, чи сталося те, що мусило статись.

Цього разу Хазяйка була не така, як у попередньому сні. Напівпрозора й така сяйливо-сива, що промінилась навсібіч. За тим світінням годі було розгледіти її худеньку постать. Софійка, замружившись, помітила в її руках загорнену в газету чи то дошку, чи то картину.

Голос також не був звичайний. Тихий і розкотисто-лункий водночас, він звучав чи то шепотом, чи то з самого космосу: