Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           Уяви собі: наткнувся, коли вкопував лавочку на нове місце! Вирішив поставити її в кінці стежки, під жасмином, де ми часто сиділи! Як лопата стукнула об щось, то спочатку подумав, що на скарб натрапив! Ото, думаю, чи ще вдасться знайти леськовичівський, а тут — уже! Знаєш, яка ще думка першою прийшла? Що його подарую тобі, і ти зробиш з ним, що схочеш, і купиш собі за нього вимріяного комп’ютера! Тоді зрозумів, що не скарб, але якщо сховане, то має бути щось цікавеньке! Все одно, гадаю собі, це все буде присвячено моїй Софійці! От і покликав тебе, щоб тільки разом відкрити!

Софійка марно пошукала поглядом, де б це сісти. Коли трошки оговталась, запропонувала:

—           Спокійно, Сашку, спокійно! Понесімо його до мене додому і розкоркуємо при батьках! Чогось мені так... Якось при них буде затишніше!

—           Як скажеш, моя Русалонько! — сяяв хлоп’як.

Ще за якийсь час вони вже сиділи у вітальні, оточені Софійчиними татом і мамою з Ростиком на руках (Вірка, Надька й Любка позавчора виїхали на літо в Матвіївну — навчання в першокласників уже завершилось).

Бутель відкоркували, для чого татові з Сашком довелось добряче поморочитись. Витягли й порозкладали

на столі черепочки і фотографії. Деякі з грубших світлин були безбожно розполовинені: видно, щоб пролізли в горлечко.

В руці Софійка тримала конверта, на якому замість адреси була тільки дата: 1958 рік. Нарешті зважились розрізати краєчок конверта і витягти довгого пожовклого листа, списаного фіолетовим чорнилом.

Стала читати.

5 6. ЧУДНА.ЗАПИСКА

«Хай пробачать мені мої діти і внуки, але я робила все, як того вимагала від мене рідна більшовицька влада.

Коли чоловік мій несподівано виявився ворогом народу (всевидяще око комуністичної партії має знати, що я про його підступні антирадянські наміри не відала ні сном ні духом), за що 1937 року був справедливо розстріляний, я втікала з досі, здавалось, рідного, а тепер цілком і повністю ворожого мені кубла. Тікала світ за очі.

Так, я лишила помирати самотню стару свекруху, але — цьому свідок наша недремна партія — зреклася її тільки через те, що вона була злісним антирадянським елементом і матір’ю ворога народу.

Так, у воєнних перипетіях я трохи перемінила прізвище. Трапляється ж: вогонь відпалив кінець слова! Таким воно й пішло в усіх поновлених документах.

Але, бачить Бог і Сталін, робила це ніяк не для обману всемогутнього КДБ, а щоб позбутися ворожого прізвища і передоручити свого єдиного сина, ще не зіпсованого батьківським впливом (на час батькового арешту мав усього п’ять років) духовній опіці найгуманнішої у світі більшовицької партії.

Так, я змінила синові й по батькові. Тут уже навпаки: довелось трохи букв доростити до чоловікового короткого імені. Щоб жодна ворожа тінь уже не падала на мою ні в чому не винну дитину.

Коли в полум’ї війни я втратила житло, голод і холод змусили нас із сином вернутися в цю хату, але, чесне комсомольське слово, не заради свекрухи, що якраз напередодні померла. Поховали її сусіди (добре, що це вже були нові люди й не знали мене), третя могила від південно-східного кутка Міщанського цвинтаря. Клянусь місцевим партійним осередком, я не відвідувала тієї буржуйської могили. Тільки одної ночі з вірною товаришкою перекотила туди каменя й набила на ньому залізну табличку з іменем. Сина туди ні разу не водила.

Скориставшись воєнним безладом, ми вселились у її порожню квартиру не як спадкоємці, а як бездомні біженці. Тоді так робили всі. Життя і страждання так змінили мій вигляд, що, на щастя, мене не впізнавали навіть колишні однокласники. Всі сусіди, повторюю, на той час були нові й мене тим паче не знали.

Квартира була дуже пограбована, всі меблі попалені. В свекрусиному тайнику в стіні (1937 року тайник був знайдений і ліквідований органами безпеки, але хитра бабище його поновила) зосталось лиш трохи її паперів. Листи й щоденники я, прости, Господи, попалила: як панські витребеньки й буржуазно-націоналістичні

документи. А ці фотографії вирішила зберегти, бо є на них, ну, дуже вже ж гарні панночки і дітки. Твердіше порозрізала, бо не скручувалось і не влазило в горлечко бутля, але старалась різати між обличчями. При цьому офіційно заявляю: більшість із зображених там особин мені абсолютно не знайомі.