Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

Правда, якось раз приходив. Отой, що справа біля Русалки. Страшно постарів, але впізнала, хоч бачила тільки на фотографіях. Ледве стримала здивування: отже, він не помер, газети брехали! Сказав, що нарешті повернувся, що хоче відсудити назад свій колишній будинок з колонами. Видно, шукав, де переночувати, але я мовчала, а він не наважився проситись. Питав, чи я не родичка, чи нічого не чула за його тещу й дружину. Я сказала: ні, ні і ще раз ні! Якраз вийшов мій син, я закричала, щоб скоро тікав назад. Гість дуже пильно глянув на хлопця, бабину копію. Але, здається, не вспів роздивитись. Чи вспів? Малярське око видюще... Та більш нічого не питав і скоро пішов геть... Я гукнула вслід, чи не дати йому хоч якої хлібини, але відмовився. Будинок таки відсудив і живе в ньому досі. Навіть наймита держить: не щезли буржуйські замашки! Сюди більше не потикається.

Осколки свекрушиної чашки, хоч вона і була міщанським пережитком, я все-таки зібрала по кімнаті і теж додаю до цієї схованки. Вона ту чашку любила.

Все це вкладаю до бутля, затикаю провареним у воскові, вимоченим у мастилі, обмащеним дьогтем і засмоленим зверху корком.

Закопую його до кращих часів (хоч і благаю Бога, аби продовжив літа пануванню нашої комуністичної партії), може, нащадки колись знайдуть і зможуть мені простити.

Хай живе невмирущий батько Сталін, бо досі не вірю, що він помер!

Амінь».

57. НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ

Перед «помер» стояло, правда, спершу якесь слово. Трохи схоже на «здох», але так густо закреслене, що й про це можна тільки здогадуватись.

Сиділи мовчки. Що за чудернацький лист, що за дика мішанина побожності й партійності? Яка обережність: не названо жодного імені!

Тоді Софійка з Сашком почали потрохи зводити кінці з кінцями. Ясно, що згадана Русалка — це Софія Щербанівська. Правда, знайти її на численних фотографіях вдалося тільки приблизно: ось ця гарнюня панночка нагадує дівчатко з картини! А хто він, «отой, що справа біля Русалки»? Біля панночки стоїть вродливий чоловік у вишиванці й панському піджаку — мабуть, Юліан. Бо те, що далі пишеться в записці, збігається з його долею: «малярське око», 1957 року повернувся у Вишнопіль, відсудив будинок своїх прийомних батьків, завів «наймита» Квашу... Саме про Мокренкову смерть писала газета, знайдена Софійкою в архіві, тож не дивно, що авторка цього листа здивувалась його появі. Очевидно, шукав дружину і тещу... Чому він прийшов саме до цієї жінки, чому так придивлявся до її сина?

Бо він прийшов шукати дружину Й тещу до її, тещиного будиночка! І зупинив погляд на хлопцеві — «бабиній копії» теж не випадково: та, котра для нього доводилась тещею, хлопцеві була рідною бабусею, а самій авторці листа свекрухою!

Цей лист писався невісткою Вікторії Щербанівської! Отією, котру у Софійчиному сні вона просила не лаяти.

А лаяти ж було за що: покинула свекруху помирати в самотності й злиднях, не прихистила після таборів свояка Мокренка, попалила свекрушині папери як «панські витребеньки», повідрубувала всі родові корені синові!..

Правда, погана невістка бодай прикотила каменя на свекрушину могилу... «Третя могила від південно-східного кутка Міщанського цвинтаря»! Це ж можна спробувати знайти!

Утім, Софійчин тато зараз нікого й нічого не слухав. Думав про своє і зненацька заклопотався чимось іншим. Поліз у шухляди, витяг звідти стос листів, серед них вибрав зо два конверти.

— Баба Настя нікому ніколи не писала, — бубонів собі під ніс. — Тільки як служив у армії, надіслала мені кілька листів...

Поки хтось що-небудь встиг уторопати, він розгорнув одного аркушика, поклав поряд із дивною запискою...

Той самий почерк! Навіть роки, навіть старечі пальці, які тримали перо, не приховали схожості кожнісінької літери з буквами із бутля! Той самий стиль: кучеряві речення, багато думок взято в дужки, освіченість — у поєднанні з хворобливою наляканістю...

Отже, авторка записки — татова бабуся Настя, Софійчина прабаба? Ні її, ні її чоловіка Леоніда, Софійка, звісно, не знала й не бачила. їхнього сина, татового тата Андрія теж. Трохи пам'ятає тільки Андрієву дружину Віру — оту, що дозволяла стрибати їй на старому рипучому дивані! Тато у них був пізньою і єдиною дитиною. На час появи Софійки Андрія вже давно не було на світі: народжений перед самим голодомором, був дуже хворобливий і помер, коли ще тато був підлітком.

Народжений тридцять другого року! Отже, 1937-го Андрій мав п'ять літ! «На час батькового арешту було всього п'ять років», — мовиться в записці!

По батькові Андрій був Леонідович... «Так, я змінила синові й по батькові»... «Довелось трохи букв доростити до чоловікового короткого імені...» Чоловік звався Лео? А може... Може, Лев, Левко? Той самий панич Левко, який, зі слів Праксі Яковенчихи, оженився після революції на «якісь такій Горгоні, що хай Бог милує»? Горгона — це і є Софійчина прабаба Настя?

«У воєнних перипетіях я трохи перемінила прізвище. Трапляється ж таке: вогонь відпалив кінець слова!..» Що ж це означає? Від Щербанівської зосталося тільки Щербань?