Саламбо

Вістрями списів греки кололи ніздрі коням, і вони падали, придавлюючи вершників; раби, поставлені метати каміння, хапали занадто велике, і воно падало тут же, біля них. Карфагенські піхотинці, розмахуючи довгими мечами, відкривали свій правий бік. Варвари вганялися в їхні лави, рубали їх навідліг мечами, чавили недобитих, топталися по трупах, засліплені кров'ю, що бризкала їм в обличчя. І все місиво зі списів, шоломів, панцерів, мечів та сплетених тіл вирувало, то пружно розбухаючи, то осідаючи знову. Карфагенські когорти дедалі рідшали, машини грузли в піску; нарешті суфетові ноші (оті самі великі ноші з кришталевими підвісками), що були на видноті, коли починався бій, і колихалися серед вояків, ніби на хвилях човен, раптом зникли. Чи не вбито його?

На полі бою зосталися самі варвари. Довкола спадала курява, і вони почали співати, аж зненацька перед ними на білому слоні з'явився сам Ганнон. Він був із непокритою головою; негр, що сидів позад нього, тримав над ним вісонову парасольку. Намисто із синіх бляшок гойдалося на його чорній квітчастій туніці, діамантові браслети вгрузали в пухкі руки. Розкривши рота, він вимахував величезним списом, розширеним на кінці, наче лотос, і блискучим, як дзеркало.

Раптом застугоніла земля, і варвари побачили, як на них єдиною лавою ринули всі карфагенські слони. Ікла в них були позолочені, вуха пофарбовані в синій колір і вкриті бронзою; на пурпурових попонах хиталися шкіряні башти, де сиділо по три стрільці, кожен з нап'ятим великим луком.

Вояки ледве встигли вхопити свою зброю і абияк стати до лав; вони леденіли з жаху, не знали, що робити.

А з висоти башт уже сипалися на них дротики, звичайні й вогненні стріли, лився розплавлений свинець. Дехто, пнучись на башту, чіплявся за торочки на попонах; їм відрубували кинджалами руки, і вони падали горілиць, наштрикуючись на підставлені мечі. В такому бою списам бракувало міцності, вони ламалися; слони проходили крізь фланги, як дикі кабани крізь густу траву; перебігаючи з краю в край увесь табір, вони виривали хоботами стовпи і валили намети. Варвари кидалися врозтіч; вони ховалися поміж горбами над тією долиною, якою йшли карфагенці.

Ганнон-переможець підійшов до утікської брами. Він наказав сурмити в сурми. На вежі між бійницями з'явилося троє суддів міста.

Однак мешканці Утіки не хотіли приймати в себе таких сильно озброєних гостей. Ганнон розгнівався. Нарешті вони погодились упустити його з невеликою охороною.

Виявилось, що вулиці надто вузькі для слонів. Довелося залишити їх за мурами.

Тільки-но суфет вступив до міста, його прийшли привітати утікські правителі. Ганнон звелів нести його до лазні і покликав своїх кухарів.

Через три години він ще сидів у ванні з цинамонової олії і, купаючись, їв на простеленій перед ним воловій шкурі язики фламінго з маком у меду. Біля нього нерухомо стояв його особистий лікар у довгій жовтій одежі; він час від часу велів підігріти купіль, а два хлопчики, нагнувшись над східцями басейну, розтирали суфетові ноги. Пильнуючи власного здоров'я, суфет не забував і державних справ; він диктував листа до Великої ради і водночас міркував, якими б найлютішими тортурами скарати полонених варварів.

—Стривай! — крикнув він рабові, що стоячи писав на долоні.— Хай їх приведуть сюди! Я хочу їх бачити.

З глибини кімнати, де в клубах білястої пари червоними плямами блимали смолоскипи, виштовхнули трьох варварів: самніта, спартанця та каппадокійця.

—Пиши далі! — мовив Ганнон,— «Радійте, світочі Ваалові! Ваш суфет винищив ненажерливих псів. Хай буде благословенна Республіка! Славте богів!»

Тут він помітив полонених і зареготав:

—А-а! Герої Сікки! Тепер ви не кричите так голосно, як там! Це я! Чи впізнаєте? А де ж ваші мечі? Які ж бо ви страшні!

І він удав, що з ляку хоче сховатись.

—Ви вимагали коней, жінок, землі і, звісна річ, високих посад — на суддів важили та на жерців? Чому б пак ні? Гаразд, наділю вас землицею, не повилазите з неї. І поженять вас — із шибеницями щонайновішими. А прагнете платні? Заллють її свинцем розтопленим у ваші пельки! І посадами наділю вас високими,— полинете під самі хмари, ближче до орлів!

Три варвари, патлаті й обірвані, дивилися на Ганнона, не розуміючи, що він каже. Поранених у ноги, їх половили арканами; важкі ланцюги звисали з їхніх рук і волочилися по підлозі.

Ганнон шаленів від їхньої байдужості.

—Навколішки! Навколішки! Шакали мерзенні! По гань! Нікчеми! Лайно! Мовчать собі, як позаціплювало їм! Годі! Цить! Поздирати з них шкури! Ні! Постривайте!

Він сопів, як гіпопотам, люто поводячи очима. Запашна олія лилася через край, витиснена його масивним тілом, і, приставши до болячок, якими взялася його шкіра, надавала їй при світлі смолоскипів рожевого кольору.

Він диктував далі:

—«Чотири дні страждали ми від палючого сонця. Переходячи Макар, утратили мулів. Хоч варвари й зайняли вигідні позиції, та безмірна хоробрість...» Ох, Демонаде, як я страждаю! Хай розжарять каміння, щоб стало червоне!