Сапфірова книга

— «…Крук чує між світів, рубіново-червоний:

Мерці співають, аж душа холоне,

Не знає сили він, ціни не знає,

Коло змикається, і влади прибуває…»

Він відкашлявся.

— У тебе сироти повискакували.

— Звучить вельми моторошно. Особливо про пісню мерців, — я потерла очі. — А далі є?

— Ні. Це практично все. Ти повинна визнати, що тобі це не надто пасує. Чи ні?

Так, я думала, що він має рацію.

— А про тебе є щось у пророцтві?

— Звісно, — кинув Ґідеон. — Про всіх мандрівників у часі. Я — Лев із гривою з діамантів, побачивши якого Сонце… — на якусь мить мені здалося, що йому ніяково, але, криво посміхаючись, він миттю продовжив: — Бла-бла-бла. О, а твоя прапрапрабабуся, уперта леді Тілні, вона — Лисиця; їй пасує, правда ж? Нефритова лисиця, що ховається під липою.

— З цього передбачення взагалі можна щось зрозуміти?

— Цілком, символів там хоч відбавляй. Це питання інтерпретації, — він глянув на свій годинник. — У нас є ще трохи часу. Я пропоную продовжити заняття танцями.

— А на суаре теж танцюють?

— Взагалі-то ні, — сказав Ґідеон. — Там здебільшого їдять, п’ють, пліткують і… е-е-е… музичать. Тебе напевно теж попросять що-небудь зіграти або розповісти.

— От же ж, — скривилась я. — Треба було мені вчитися грати на фортепіано, а не ходити з Леслі на курс хіп-хопу. Але співаю я нівроку. Торік на вечірці у Синтії заломила всіх, здобувши перше місце в караоке. Я співала власну інтерпретацію «Somewhere over the rainbow»[31]. І це при тому, що, як на зло, була вбрана «автобусною зупинкою».　

— A-а, так. Якщо тебе хтось запитає, скажеш, що ти завжди хрипнеш, коли треба співати перед людьми.　

— Це я можу сказати? А про те, що я звихнула ногу, — ні?　

— Тримай навушники. Все те саме ще раз.　

Він уклонився мені.　

— А що мені треба робити, якщо мене запросить хтось інший? — Я присіла… е-е-е… зробила реверанс.　

— Усе точно так само, — відповів Ґідеон і взяв мою руку. — Але у XVIII столітті з цього погляду було чимало формальностей. Незнайому дівчину не слід було запрошувати до танцю, якщо вас попередньо з нею офіційно не познайомили.　

— Хіба що вона робить якісь непристойні рухи віялом, — поступово менуетні кроки виходили цілком природно. — Щоразу, коли я буквально на сантиметр нахиляла віяло, у Джордано починався нервовий напад, а Шарлотта мотала головою, як фігурка, яку ставлять ззаду в машинах.　

— Вона хоче тільки допомогти тобі, — сказав Ґідеон.　

— Авжеж, справді. А Земля — пласка, — пирхнула я, хоча цього абсолютно точно не можна робити в менуеті.　

— Можна подумати, що ви одна одну не надто любите.　

Ми зробили поворот — кожен зі своїм невидимим партнером.　

Отакої? Можна подумати?　

— Мені здається, що крім тітки Ґленди, леді Арієти та наших учителів немає нікого, кому б Шарлотта подобалася.　

— Я так не думаю, — мовив Ґідеон.　

— О, звичайно, я забула Джордано і тебе. — Упс, зараз я пустила очі під лоба, що у XVIII столітті напевно заборонено.　

— А що, коли ти трохи ревнуєш до Шарлотти?　

Я засміялася.　

— Повір мені, якби ти її знав так само добре, як я, ти б ніколи не поставив таке дурне питання.　

— Взагалі-то, я її досить добре знаю, — тихо мовив Ґідеон і знову взяв мою руку.　

«Так, але тільки з її найкращого боку», —

хотіла відповісти я, але тут до мене дійшов сенс сказаного і я тієї ж миті сповнилася страшенних ревнощів.　

— Наскільки добре ви знаєте одне одного… зокрема?　

Я забрала руку в Ґідеона і простягнула її незримому партнерові.　

— Ну, я б сказав, настільки, наскільки можливо знати людину, з якою проводиш багато часу, — він підступно посміхнувся. — І в нас не було іншого часу для інших… е-е-е… дружб.　

— Розумію. Потрібно задовольнятися тим, що є, — я не могла терпіти більше ні секунди. — І що? Як Шарлотта цілується?　

Ґідеон схопив мене за руку, що теліпалася щонайменше сантиметрів на двадцять вище, аніж було потрібно.

— Я визнаю, що ви рухаєтеся вперед семимильними кроками у спілкуванні, а проте… про такі речі справжній джентльмен не говорить.

— Так, ця відмовка годилася б, якби ти був джентльменом.

— Якщо коли-небудь я дав вам привід вважати мою поведінку не гідною джентльмена, прошу…

— Ох, стули писок! Хоч би що було між тобою і Шарлоттою — мене це не обходить. І це нахабство з твого боку — оці зажиманси зі мною.

— Зажиманси? Що за негарне слово. Я був би вам дуже вдячний, якби ви звірилися мені з причинами свого невдоволення і при цьому не забували про лікті. У цій фігурі їх потрібно тримати внизу.

— Не смішно, — прошипіла я. — Я б не дозволила тобі себе поцілувати, якби знала, що ти й Шарлотта…

Тут знову скінчився Моцарт і загримів «Linkin Park». Ну і добре, він краще вписувався в мій настрій.

— Я і Шарлотта — що?

— Більше, ніж друзі.

— Хто це сказав?

— Ти!

— Дідька лисого!

— Ага. Тобто ви ще ніколи… ну, скажімо… не цілувались?

Я забула про присідання й натомість метала блискавки з очей.