Сапфірова книга

— Так? — глузливо запитала Шарлотта. — Але ж ти ніколи не буваєш по-справжньому сама, навколо тебе постійно крутяться твої невидимі друзі, чи не так?

— Саме так, — буркнула я. — Ґідеоне, ти тільки заважатимеш.

«Іди краще в кіно з Шарлоттою. Або створіть Книжковий клуб — мені по цимбалах», — думала я. Але чи це я мала на увазі? З одного боку, я вкрай нетерпляче чекала, поки зможу перебалакати з дідусем і запитати, що він дізнався про зеленого вершника. З іншого боку, в моїй голові злинали неясні спогади про «О-о-о-о!» і «М-м-м!» і «Ще!» з учорашнього дня.

Дідько! Я мушу себе опанувати й терміново згадати про все бридке, що я виявила в Ґідеоні.

Але він не дав мені часу. Ґідеон уже відчинив двері, пропускаючи мене й містера Джорджа.

— Ходімо, Ґвен! Вперед, у 1953 рік!

Я була майже впевнена, що Шарлотта попропалювала б мені поглядом дірки в спині, якби вона це вміла.

Дорогою вниз, в алхімічну лабораторію, містер Джордж зав’язав мені очі (вибачившись при цьому) і взяв, зітхнувши, мене під руку. Ґідеону довелося нести мою сумку.

— Я знаю, що містер Джордано — людина непроста, — зауважив містер Джордж, коли кручені сходи лишилися позаду. — Але, може, ти таки спробувала б із ним якось порозумітися?

Я голосно пирхнула.

— Він міг би теж спробувати зі мною порозумітися. Майстер рейкі, дизайнер ювелірних виробів, модельєр… що він робить серед Вартових? Я думала, що Вартовими бувають тільки першокласні вчені й політики.

— Містер Джордано справді як біла ворона поміж Вартових, — зізнався містер Джордж. — Але в нього світла голова. Нарівні з екзотичними… е-е-е… професіями, що, між іншим, зробили його мільйонером, він — визнаний історик і…

— …і коли він п’ять років тому, користуючись невідомими джерелами, опублікував статтю про лондонську таємну організацію, пов’язану з масонами й легендарним графом Сен-Жерменом, Вартові вирішили, що мають познайомитися з ним ближче, — додав Ґідеон, ідучи попереду. Його голос відбивався від кам’яних стін.

Містер Джордж кахикнув.

— Е-е-е… і це теж. Обережно, сходинка!

— Розумію, — відповіла я. — Виходить, що Джордано взяли в Коло Вартових, щоб він не розпатякав про них людям. А що це за невідомі джерела?

— Кожен член організації дає їй щось, що робить її сильнішою, сказав містер Джордж, ігноруючи моє запитання. — А здібності містера Джордано вельми різноманітні.

— Ще б пак, — сказала я. — Кому ще з чоловіків до снаги самотужки приклеїти стразики собі на нігті?

Я почула, як містер Джордж закашлявся, ніби чимось удавився. Якусь хвилю ми мовчки йшли поруч.

Кроків Ґідеона не було чутно, я припустила, що він пішов уперед (через пов’язку на очах я рухалася не швидше за равлика). Нарешті я зібралася з духом і запитала:

А що саме я повинна робити під час суаре і балу, містере Джордж?

— О, ніхто досі тобі не розповів? Ґідеон був учора ввечері — або, радше, це була вже ніч — у графа, щоб розповісти про останні… е-е-е… ваші пригоди. Він повернувся назад із листом, у якому граф висловив недвозначне бажання, щоб ти й Ґідеон супроводжували його на суаре в леді Бромптон, а також за кілька днів — на балу. Крім того, на порядку денному ще один візит у Темпл у другій половині дня. Метою всього цього є дати графу можливість познайомитися з тобою ближче.

Я згадала про свою першу зустріч з графом і здригнулася.

— Я розумію, що він хоче краще зі мною спізнатися. Але чому він хоче, щоб я перебувала серед чужих людей? Це що — якесь випробування?

— Це зайвий раз доводить, як безглуздо щось від тебе приховувати. Щиро кажучи, я дуже зрадів цьому листу. Він

демонструє, що граф довіряє тобі значно більше, ніж дехто з Вартових, які вважають тебе статисткою в цій грі.

— І зрадницею, — додала я, думаючи про доктора Вайта.

— Або зрадницею, — мимоволі вкинув містер Джордж. — Думки розділилися. Ну, ми вже прийшли, дівчинко моя. Можеш скинути пов’язку.

Ґідеон уже чекав на нас. Я востаннє спробувала його здихатися, заявивши, що мені треба вивчити напам’ять сонет Шекспіра, а це я могла робити тільки вголос, але він лише знизав плечима і сказав, що в нього з собою айпод і він мене не почує.

Містер Джордж видобув хронограф із сейфа і суворо застеріг, щоб ми нічогісінько не залишили в минулому.

— Ні папірчика, чуєш, Ґвен? Забереш назад усе, що в тебе є в сумці. І саму сумку, звичайно, теж. Зрозуміло?

Я кивнула, забрала сумку в Ґідеона і притиснула до себе. Потім простягла палець містеру Джорджу. Цього разу мізинець — вказівець був геть поштриканий.

— А якщо хтось зайде в підвал, коли ми там будемо?

— Цього не трапиться, — заспокоїв мене Ґідеон. — Там якраз буде глупа ніч.

— То й що? Хто-небудь може влаштувати інспіративну зустріч у підвалі.

— Конспіративну, — виправив Ґідеон. — Ну і що?

— Як це «ну і що»?

— Не бери в голову, — сказав містер Джордж і застромив мій палець крізь відкритий отвір у глиб хронографа.

Я закусила губу, відчувши в животі вже знайоме відчуття «американських гірок», і тоді в палець уп’ялася голка. Кімнату залило рубінове світло, а я пірнула у цілковиту темряву.