Серед темної ночi

Борис Дмитрович Грінченко Серед темної ночi

Частина першa. ЧУЖЕНИЦЯ

I

У хатi в Пилипа Сиваша за столом сидiла бесiда: брат Охрiм iз жiнкою, сват Манойло з свахою Килиною, кумТерешко Тонконоженко, сусiда Струк iз своєю сердитою Стручихою, дядько — старий Корнiй Грабенко та своя сiм'я. Не того Пилип бесiду завiв до себе, що сьогоднi недiля, а того, що вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у Сивашiв не було, але троє синiв, як соколiв: найстарший. Денце, уже давно жонатий, добрий хазяїн, — удався в батька; середульший — отож Роман; а найменший — Зiнько. Роман знав, що йому йти в солдати, i не схотiв женитися, щоб жiнки самої дома не кидати, сказав, що як вернеться, тодi; Зiньковi ж давно треба було одружитися, бо i в солдати йому не припадало йти, та й жеребок вiн уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема, — каже, — йому пари. Батько сердився: десь у своїх книжках начитав, мабуть, такого. Мати хоч i гнiвалась, що нема їй помочi, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха — он та бiлява молодиця, що тепер порається бiля печi, — годила свекрусi. А так докорити Зiньковi нiчим не можна було: i тихий, i працьовитий парубок, i непитущий… не такий запальний хазяїн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цiкаве i з себе гарне, то вже було мазунчиком у матерi. А далi на службу пiшов, на чужинi поневiрявся, — хiба ж i не жалко? I стара Параска, забуваючи, щй їй треба взяти з припiчка та й поставити на стiл миску з варениками, спинялася бiля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала: "Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!"

I батьки радiв, що син вернувся. Сам вiн прожив уже пiвсотнi й шiсть лiт, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосi, а оцi _три _сини — такi косарi, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер ще покращає. За такими синами й забагатiти можна. Пилип уже трохи випив i тепер, частуючи гостей, радiсний та добрий, розказував:

— Випийте, люде добрi, за здоровля моїх синiв!.. Вони в мене — як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро надiлив, спасибi їм!..

— Що правда, то правда, сусiде, — дай, боже, щоб усе було гоже! — твої сини такi, що в кожного батька серце росло б, на їх дивлячись, — так проказував довгий i сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.

Iншi гостi, потакуючи, кивали головами, а сини сидiли гордi тiєю хвалою. Старший — уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий вiл; менший — ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; тi очi дуже нагадували батьковi, тiльки що в батька вони вже пригасли за довгi лiта клопоту й працi, а в сина сяли цiлим сяєвом молодого вогню. Але найбiльше дивилися люди на Романа. Вiн сидiв на покутi пишний, у пiджаку, обстрижений i розчесаний набiк по-городянському; повне обличчя було бiле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонiв, бо парубок випив не одну чарку горiлки; та вiн мiг пити побагато i ще не був п'яний, а так — тiльки починав хмiль голову розбирати, i Роман дедалi ставав усе веселiший та хвалькiший на язик.

— Чого ж це ти, небоже, — питав його дядько Охрiм, — не зараз додому вернувся, як службу вiдбув? Адже замалим не год iще прогаявсь.

— Такоє дєло случилось, — одказував Роман. — Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублєй жалування.

— О, це добра служба, — триста рублiв! — озвався свят Манойло. — А яка ж то служба?'

— А така — швейцаром при палатi. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Нивжлi — думаю — яв свойой родинє не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо i прийшов.

— I добре зробив, синку, — сказала мати, — бо й нас iзвеселив.

— Тепер тiльки одружиш, свате, дiтей та й забувай горе! — сказав до Пилипа Манойло.

— Та я з дорогою душею, — всмiхнувся Пилип, — аби сини!

— Пождiть, батюшка, будемо й жениться; вот толь-ки должность получим, одказав Роман.

— Образований чоловiк може завсегда собi должность получить, — озвався Денисiв кум Терешко. Вiн колись, ще за панського права, був бiля панiв у дворi, то iнодi й сам любив закидати "по-образованому". Йому дуже подобалось, як говорить Роман, i самому хотiлося докинути слiвце, щоб знати було, що й вiн не абихто. Батько й iншi гостi думали: "Ач, як набрався Роман, науки! Так i рiже по-панському!" Їм здавалося, що Роман дуже добре потрапляє на панську мову. Тiльки сивому мовчазному Корнiєвi Грабенковi та Зi-ньковi не подобалось, що солдат ламає язика.