Серед темної ночi

Де ж це Левантина? Чи не в хатi заховалась? А вiн хотiв би погомонiти з нею. Тиха, роботяща, добра дiвчина… I з себе гарна… Якби йому таку жiнку, та тiльки щоб не таку вже… просту… Колись вiн заговорив з нею про дощ, що вiн буває з пари, а вона тiльки засмiялася та й утекла… Як же вiн розмовлятиме з нею про те, що йому душу займає? А втiм… вона ще молода… сиротою по наймах iзросла, нiякої науки їй нiхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю дiвчиною зросла!.. А якби Зiнько з нею одружився, то, може б, її й читати можна навчити… i до своїх думок прихилити… Так думав Зiнько про Левантину i почав придивлятися до неї, зачiпав її розмовами. Дiвчина червонiла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зiнько був дуже несмiливий з дiвчатами i все боявся зайняти Левантину так, як парубки займають тих дiвчат, що люблять.

Тепер йому дуже схотiлося погомонiти з нею… От, щоб хоч забути ту п'яну бесiду!.. Не любить того Зiнько… Але дiвчини нема нiде — нi в садку, нi в дворi. Може, куди пiшла… Зiнько перескочив назад через тин у свiй садок.

Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зiнько пiшов спати в садок, — берiг садовину. Та же тiльки заснути не мiг: все тiї думи його не покидали. Роман… вiн чудний якийсь… не подобалося Зiньковi, що вiн так величається i язик ламає… А про те, мабуть, вiн багато бачив, багато знає. Бо й справдi — по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого Зiнько сам не здолiє розiбрати. Треба з ним поговорити… Не сьогоднi, бо сьогоднi, мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись…

Небо давно вже сяло над землею своїми зоряними шатами, а Зiнько все не спав. Дума за думою снувалася в головi, iшли одна по однiй, як хвиля за хвилею… По хатах давно вже сплять, затихли вже й дiвчата, й парубки на вулицi… i дерева дрiмали, схилившись над ним, i дрiмала зелена трава i ввi снi лоскотала йому обличчя, як вiн доторкався до неї, ворушачись… А високе й глибоке-глибоке небо жахтiло й тремтiло живим свiтом, i зорi здавалися великими й розумними очима блискучими… Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зiньковi в душу, подивитися, що там е. Дивляться такими великими-великими очима… Як у Левантини… тодi, як вона спiває сумної пiснi… Вона дивиться й спiває… i любо, любо стає… i хиляться вiти… i всмiхаються зорi…

I Зiнько заснув пiд Левантинин спiв, не знаючи, що Левантина справдi вийшла в свiй садок i спiвала, приваблена сяєвом безкрайого неба, напоєна солодкими пахощами чарiвної ночi — тихої, як сон маленької дитини, ласкавої, як погляд матерi…

II

Другого дня Роман устав пiзно. У його болiла голова, бо вчора таки добре випив. Вiн почав згадувати минулий день, лежачи на соломi в стодолi, i гнiвався сам на себе, що "завiв кумпанiю" з парубками й з дiвчатами. З дiвчатами воно ще нiчого, до дiвчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з їми ходити. Йому не годиться запанiбрата з їми бути, а вiн учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не бiда, вiн зараз покаже, що вiн не те, що вони, а бери вище.

Роман устав i пiшов у хату. Батько з Денисом та з Зiньком уже поснiдали й поїхали на поле — останнi копи забирати. Мати метушилась бiля печi.

— Виспався, синку? — ласкаво озвалася вона. — Сiдай же та будеш снiдати.

— А от умиюся.

Умився, розчесався i сiв за стiл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нiчого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна i здались йому несмачнi. Iз'їв галушку, двi та й положив ложку.

— А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? — здивувалася мати.

— Штось їсти не хочеться, — одказав Роман i встав iз-за стола. — Треба пойтiть проведать старих знакомих, — додав.

— Пiди, синку, пiди одвiдай! Роман надiв пiджака й картуза з бiлим верхом, тодi глянув на чоботи:

— Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! — I пiшов з хати.

Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товаришi парубки, тепер уже всi жонатi хазяїни, — та йому не хотiлося до їх iти: що там од їх вiн цiкавого почує? Хiба пiти, щоб побачили, який вiн тепер став? Дак же нiкого дома нема — всi на роботi. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надумає, куди пiти. I вiн подався вулицею. Iшов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справдi дивився, чи хто його бачить, чи нi. Та всi люди поїхали на поле, тiльки деякi баби поралися по хатах. На вулицi бiгали самi дiти. Один маленький хлопець, побачивши Романiв пiджак i чоботи з блискучими рiвними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенької дiвчинки:

— Дивись! Дивись! Пан iде.

Роман усмiхнувся, — йому це сподобалося. Але дiвчинка глянула на його i вiдказала своєму товаришевi:

— Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сива-сенко, менi мати казали.

"Еч, чортова патяка! — подумав Роман. — Слова не вмiє сказати, а ще й пащекує". Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: "Ну, ти тут!" — i пiшов далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а тодi, подбiгши до хлопця, сказала:

— Людоцки, який страсний!..