Серед темної ночi

Дотягся до театру, перелiз через поручата i пiшов у свiй закамарок. Iдучи темною сценою, вiн спiткнувся на щось i трохи не впав.

— Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошкає? — несподiвано гримнуло з темряви.

Роман пiзнав голос Патрокла Хвигуровського: це вiн на нього спiткнувся.

— Се я, Роман, одповiв.

— Який Роман, азiнус?

— Та тот, що з вами в ночлежному ночувал. — Увесь цей час їм не доводилося стрiватися.

— А чого ж ти тут?

— Та должно того, що нєту на ночлежний деньог.

— Резон, хоч ти й болван!

— А чого. ж я болван?

— А того, що повинен тут ночувать.

— Та й ви ж тут ночуєте.

— Я — iнша рiч. Я, братку, так собi… ще вдень сюди зайшов, а був трошки випивши… та як лiг — та й досi!.. Ну, а все-таки я це мiсто, правда, знаю добре… Дак це вже нiч?

— Нiч.

— А чого ж ти зубами ухналi куєш?

— _ Бо холодно.

— Холодно? Ну, сiдай бiля мене та погрiйся! Чого стоїш? Сiдай! За це платити не доведеться.

I вiн у темрявi пiймав його за руку й потяг униз. Роман сiв бiля нього.

— Еге, та ти, парубче, без пальта!

— Атож…

— А де ж воно?

— Загуло.

— Ну, й ти ж скоро загудеш.

— Куди ж я буду густи?

— К чортовому батьковi в зуби! Пропадеш без одежi.

— Продал… топор нужно било купить… Що ж мiнє було делать?

— Клапоухий азiнус! Попитайся мене, то я скажу, що тобi треба робить.

— Говорiть!

— Я тебе поведу до добрих людей.

— Ведiть!

— Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть грошi.

— Хароша штука, спасибi вам!

— Не кажи — хароша, поки не з'їв! Як будеш розумний, то матимеш i роботу.

— Какую?

— Кращу за ту, яку робиш. Тодi знатимеш.

— Пущай i так!

— Тiльки одно…

— А що такое?

— Чи зостанешся там, чи нi, чи вiзьмеш роботу, чи нi, а що побачиш, про те мовчи!

— Ето можно.

— Заприсягнись!

— Пущай мене хрест побйоть i сира земля не прийметь, єжелi кому скажу.

— Добре! А коли зламаєш присягу, то я _тобi зламаю шию… I пiд землею знайду. Цiла голова не буде. Цього не забудь!

— _ Не забуду.

— Гайда.

II

Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної i грязької вулицi. Перейшли її всю. Наприкiнцi вулиця вiдразу падала вниз i звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попiд глиняними кручами, блимали маленькими вiкнами невеличкi хатки. Лiхтарiв не було, — тiльки й свiту на вулицi, що з тих вiконечок. Ноги грузли в глинi, розмоченiй дощами. Роман уже набрав у свої дранi чоботи стiльки води, що всi ноги були мокрi.

— Iди сюди попiд тином, — сказав Патрокл, — бо тут та-ка халдейська калюжа.

I справдi, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче мiсце в яру, i вода стiкала сюди з усiх високостiв.

З бiдою, чiпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.

— Ну й грязюка! — жалiвся Роман.

— Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.

— Та куди ж ми зайшли?

— У Рiвчаки!

— Какiї рiвчаки?

— Так зветься… Iди за мною!

Вiн завернув до двору. Одчинив хвiртку, впустив Романа i по-хазяйському зачинив за їм. У дворi хата, здається, гонтом крита, праворуч — якiсь шопи, чи що.

Загарчав у темрявi собака.

— Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пiзнавши Патрокла, почав лащитися до нього.

— Що? Хiба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось iз кишенi i дав Хамловi.

— Добрий канiс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.

Пiдiйшли до хати, i Патрокл загрюкав у засуненi дверi.

Чути було, як хтось вийшов з хати, i чоловiчий голос озвавсь у сiнях:

— Хто там?

— Одчиняй, то й побачиш!

— Патрокл Степанович? — запитав стиха голос.

— Атож.

Хазяїн упустив гостей i зараз же знову засунув дверi. Увiйшли в хату. Це була звичайна мiщанська свiтлиця: велике лiжко праворуч пiд стiною, лiворуч стiл, а круг його простi дерев'янi, помазанi рудою фарбою, стiльцi; ближче до дверей — праворуч пiч, лiворуч — шафа. Стiни облiплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стiнах три малюнки без рамцiв, прибитi просто гвiздочками: копiєчнi базаровi ляпанцi, всi помазанi мушиними слiдами. Якась жiнка, мабуть, хазяйка, блiда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидiв Лукаш.

Поздоровкались i посiдали.

Тим часом увiйшов з сiней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний i дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.

— Чого ти так на його дивишся? — спитав Патрокл. — Оце тобi привiв чоловiка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас дiла — треба дать йому кватирю й харч.

— А талалая з бiлих берез не буде випускать?

— Каже, що припне.

— Хай ночуєть.

— От i гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? I вiн голодний, та й я, як вечiр побачив, то розласувався на вечерю.

— Ану, Варко, давай там що єсть! — звелiв Ярош господинi. — Ми ще й самi не вечеряли.

Жiнка, мовчазна i якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сiни, а за їм слiдком Патрокл, i довго щось там балакали, тодi вернулися вдвох.

— Ану, сiдаймо! — покликав хазяїн. Гостi посiдали за стiл, а вiн тим часом витяг з шафи пляшку з горiлкою.

— От чудесна штука, що й аква вiта є! — зрадiв Патрокл. — Мабуть, ти знав, що я змерз?

— _ А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? — шуткував Ярош.