Серед темної ночi

Одним скоком Зiнько штовхнув двох од Романа, а двоє других з несподiванки пустили мордованого з рук. Вiн вискочив з жару.

— Каїне проклятий! — крикнув Зiнько на Дениса. — Брата вбиваєш! А ви, душогуби! — повернувся до людей. — Катюги! Що ви робите? Чи ви бога забули й совiсть? Геть, звiрi лютi, бо першого, хто його займе, я самого кину в полум'я.

Вражене стовпище на мить притихло. Але тiльки на мить.

— Що ви його слухаєте? Такого вовцюгу жалiти? Печiть, поки викаже всiх!

I знов штовхнули Романа, i вiн упав руками просто на жар…

I враз стовпище мов розбилось надвоє, пропускаючи когось, хто бiг сюди, мов його гнала якась надмiрна сила. Дiвчина, задихана, з розмаяним од довгого й швидкого бiгу волоссям, вискочила перед пожежу… Роман пiдводився з огню… Несамовитi очi, змiнене тяжким болем обличчя, почорнiлi голова й руки, цi страшнi, печенi, пошмуглянi в боротьбi кривавi руки, а з них висiла обгорiла шкура…

Голос вирвався з грудей з надлюдською силою, покриваючи i гомiн стовпища, i гугот пожежi одним несамовитим, божевiльним криком — i дiвчина впала, як мертва, додолу, пiд ноги стовпищевi.

Епiлог

Троє суддiв, прокурор i судовий секретар посiдали за довгий стiл, покритий червоним сукном. Лiворуч од їх, на двох м'яких канапах, сидiли присяжнi. Просто суддiв трохи далi посiла публiка: кiлька панночок i панiй, двоє-троє паничiв, якийсь пан з газети, кiлька мiщан… Праворуч стояло зроблене з дерева щось пiдхоже до клiтки з двома загородками; в однiй було ще порожньо, а в другiй, зiпершись на пульт, сидiв оборонець од суду.

Звелено ввести обвинувачених.

Первий увiйшов високий кремезний чоловiк у сiрiй рештантськiй куцинi, з чорною, в тюрмi зарослою, бородою. Увiйшов i став рiвно, випроставшись, як солдат на муштрi. Силкувався триматися непорушне, але ного очi турботно перебiгали вiд суддiв до присяжних i знову до суддiв.

За їм увiйшла дiвчина. Насунута наперед хустка ледве давала бачити худе, змучене обличчя; її очi дивилися додолу, i довгi вiї виразно лягали на бiлих як бiль щоках. Нервово закривала свої схудлi груди гидкою сiрою рештантською свитою.

Питають їх про iм'я. Його звуть Роман Сиваш, її — вона каже: "Левантина", — суддя виправляє: "Валентина", — Тополiвна.

Вибрано присяжних: двох мужикiв, чотири мiськi крамарi, а то якiсь панки-урядовцi. Секретар читає про обвинувачених — чим вони виннi.

Розказується все поряду: як Романа Сиваша пiймано на пiдпалi, як сам вiн признався в злочинствi, та ще й у тому, що крав конi. Мають судити його за пiдпал i за конi.

Валентина Тополiвна допомагала йому. Це було видко ось iз чого. Вона мусила бути в городi, у хазяїна в наймах, а опинилася в Диблях на пожежi. Там її так уразило мордування над Романом Сивашем, що впала непритомна i з мiсяць була пiсля того хвора. Дослiджуючи справи Сивашевої, слiдчий натрапив на цю подiю i вияснив, що Тополiвна була коханкою Сивашевi, що її бачено раз у раз iз ним, що вона жила в Струкiв, була зла на них, бо вони не вiддали їй усiх зароблених грошей; знаючи все в дворi у їх, могла провести туди Сиваша на пiдпал. Дiйшовши до цього висновку, слiдчий звелiв забрати Тополiвну до тюрми, скоро вона одужала, i оце тепер мають її судити.

Роман Сиваш каже, що вiн винен, але сам вiн, бiльше нiкого з ним не було. Хоч його тодi мордовано так, що потiм два мiсяцi в лiкарнi гоєно, але й тодi, i тепер вiн каже одно: тiльки вiн сам i винен, бiльше нiхто.

Левантина Тополiвна каже ледве чутним голосом, що вона не винна.

Приводять свiдкiв. Серед їх нема нi одного, хто мiг би сказати щось доброго про Романа або про Левантину. Слiдчий дбає про те, щоб обвинувачено, а не просте, щоб виявлено невиннiсть тих, кого вiн посилає на суд.

Перший свiдок — Денис Сиваш. Суд каже, що вiн може не свiдчити, бо вiн брат обвинуваченому, але Денис сам того хоче. Вiн починає розказувати про брата, як той нiчого не робив, обкрадав усiх i нарештi пiдпалив. Оповiдає всю подiю з пожежею, але каже, що Романа нiхто при ньому не мордував, що сам вiн признався в своїх злочинствах. За їм iдуть iншi селяни з Диблiв, i всi вони кажуть те, що й Денис. Про Левантину всi говорять, що вона справдi була коханкою Романовi, мала вiд нього дитину, пiшла слiдком за їм у город i вернулася на село тiєї ж ночi, що й Роман.

Пiсля селян — городяни. Це насамперед Квасюк. Вiн каже, що не один раз бачив, як Роман приходив до Левантини, бачив, як вони вдвох по городу ходили, а за нiч перед пожежею Левантина втекла вiд нього не знати з чого. Квасючка свiдчить, що Левантина була дiвчина негарна, гуляща, лiнива, що як вона покинула їх, то чимало дечого в хазяйствi не стало.

— Бога бiйтеся, хазяйко… — починає щось Левантина, але найстарший суддя спиняє її, кажучи, що вона може питати свiдкiв через нього. Левантина не розумiє, змовкає i вже бiльше не питає нiчого, а тим часом свiдчить той хазяїн, де Роман на квартирi був, що бачив Левантину в Романа вранцi, — либонь, вона в його й ночувала.