Серед темної ночi

— Та всякi… От учора я все думав, як його так iзробити, щоб усiм людянi добре на свiтi жилося? А то от хоч би сказати про землю… Такого народу намножилося i дедалi то все бiльше й бiльше людей на свiтi стає… Людей бiльшає, а землi не бiльшає… Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалi — все скрутнiше, все скрутнiше буде… i так колись iзробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити… Що ж тодi робити людям? Хоч з голоду гинь!

— Вот штука! — вiдказав Роман. — Не станить тут чого єсть — прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш!

— Та я ж кажу: а як i на Другому мiсцi так буде? По всiй землi так. Що тодi буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати.

— В каких там книжках? — одказав Роман. — Вот будуть iщо такiї книги печатать! Про ето начальство само знаєть, как i што.

— Нi, — не згодився Зiнько, — от я читав одну книгу про чужi краї, так у їй…

— А, пустяк внiманiя! — перепинив його Роман. — Лучче давай спать!

Вiн одвернувся, мов хоче спати. Вiн був малописьменний, книжок не читав, хiба часом анекдоти про Балакiрева. Тепер вiн бачив, що Зiнько за нього бiльше письменний i щось знає таке, Що Роман його не знає, i йому стало нiяково. А Зiньковi здалося, що Роман менше знає, нiж спершу вiн, Зiнько, думав про його.

Другого дня вранцi батько зайшов у клуню, збудив Зiнька й Романа i звелiв обом iти на тiк молотити. Зiнько зараз устав i пiшов, а Роман довго ще огинався. Йому зовсiм не хотiлося молотити, трохи навiть сором було до чорної роботи братися. Що це батько собi дума? Що вiн буде йому в гною риться, волам хвости крутити? Не пiти оце, та й годi!

Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком i пiшов на тiк. Сонце ледве починало визирати з-за обрiю, було росяно й холодно i Роман аж тремтiв. На току вже були батько й брати.

— А що, брате, холодно? — озвався Денис. — У вас там по городах тепер iще сплять. Та дарма! Як цiпком попоммохаєш, то так угрiєшся, що й потом тебе вмиє.

Роман нiчого не вiдказав, узяв цiп i став ближче до Зiнька. Ударило чотири цiпи: три смiло й важко, один яоксь не до ладу. Роман зосiм одвик од цiєї роботи. Вiн не потрапляв у лад, замiсто щоб уцiлити бичем, бив у снiп кiнцем цiплина, а бич завертався вгору i заскакував назад. Вiн розсердився й гупнув з усiєї сили. Бич одiрвався, вiдскочдв i вдарив Романа по руцi дуже боляче. Роман кинув цiпилно й лайнувся.

— Еге, синку, озвався батько, — та я бачу, що тобi треба довго привчатися, щоб iзнову добрим молотником стати.

— На чорта я буду привчаться? — визвiрився сердитий Роман. — Разлi ви думаєте, що я буду гупать тут iз вами по остюках цепом?

— А хiба ж ти думаєш, що хлiб сам буде робитися, сам i в рот кластиметься?

— I без етого дурацкого дєла сит буду!

— Ану як?

— Разлi я сiбє служби не знайду? Вот пойду в iкономiю i прикажчиком поступлю.

— А що ж, добра штука, — вiдказав спокiйно батько. — Аби прийняли.

— Iщо би! Їм образованих людей нужно.

— Та… казала й Ганна, що вона рада за пана, дак пан,_ клятий, не бере! — засмiявся Денис.

— Ет, ви з вашими мужицькими вигадкдми! — роз-сердився Роман, кинув цiп i пiшов з току.

Батько з синами ззирнулися, але нiхто нiчого не сказав, i цiпи знову загупали по повноколосих сопах, далеко озиваючись у свiжому живощому повiтрi веселого, сонцем осяяного ранку.

Сердитий Роман, не заходячи в хату, подався просто на село й опинився у врядника. Там вiн подтрапив на чай, напився його добре, потiм ще посидiли та побалакали. Романовi хотiлося, щоб його заставлено й обiдати, дак господарi або не догадались, або не схотiли того. Довелося йти обiдати до дому. Прийшов, як уже всi пообiдали, i обiдав сам. Мати, щоб йому догодити, зарiзала й зварила курку. Виголодавшись, Роман не зоставив з не ї нiчого. Поп ївши, зараз подавсь iciiaу з дому.

Почув, що сьогоднi тiлькi прийшов до Гриценкiв їх солдат, дак i повiявся туди. Вiн з ним не в одному полку був, та те дарма: солдат, то вже одинаково, що й товариш.

Гриценки були вбогi люди i не закликали бесiди так, як Сивашi, але i в їх були гостi: двоє-троє родичiв. Бiлявий поганенький солдатик сидiв за столом радий такий, що аж сяє, i розпитував про хазяйство, про родичiв, про товаришiв, бажаючи знати все, що сталося на селi, вiдколи його не було дома. Романа посадили за стiл, шанували…

Вернувся Роман додому аж увечерi i лiг зараз спати. Другого дня пiшов зранку, поблукав по гаях до обiд i прийшов додому так, щоб iзнов обiдати самому. Вже кiнчав обiдати, ввiйшов батько з току:

— А де, Романе, був? Чи не в їкономiї?

— Де був, там був! Поспiємо ще з їкономiєю… Современно все зробиться. — Та й вийшов з хати.

— А що, стара, робитимемо з синком-солдатиком? — запитався Пилип у жiнки, як Роман вийшов.

— А що ж там робити? — вiдказала Параска питанням, мов не розумiючи, бо це справа її мазунчика була.

— Де та як будемо добувати, щоб йому на панування настачити?

— Оце ще що вигадай! Дитина тiльки приїхала, натомилася, — i вiдпочити не дасть. Оклигає, то й до роботи вiзьметься.