Шагренева шкіра

Я тихенько відійшов, а потім, тупаючи ногами, увійшов до вітальні взяти лампу, яку Поліна засвітила для мене. Бідна дівчина пролила чудовий бальзам на мої рани. Ця наївна хвала повернула мені трохи мужності. Мені треба було вірити в себе й чути безсторонню оцінку своїх переваг. Мої надії, відроджені цим, можливо, осяяли своїм блиском і все довкола мене. Можливо, я ще не розгледів тієї сценки, що так часто розігрувалась перед моїми очима посеред цієї зали; але тоді я по-справжньому замилувався прекрасною живою картиною, подібною до тих, що їх за скромною натурою так наївно відтворювали фламандські художники. Мати, сидячи коло напівпригаслого каміна, плела панчоху, і на устах її застигла ласкава усмішка. Поліна розмальовувала віяла, і фарби та пензлики, розкладені на столику, промовляли до ока яскравими плямами; та коли вона встала й випросталася, щоб засвітити мою лампу, світло враз ясно осяяло її білу постать; тільки хтось підкорений невгамовною пристрастю міг не замилуватись її рожевими руками, крізь які просвічувало світло, її бездоганною голівкою і дівочою поставою. Ніч і тиша сповивали своїм чаром цю пізню роботу, цю мирну домашню сценку. Постійні труди з веселим серцем свідчили про благочестиву покору, сповнену високих почуттів. Невимовна гармонія панувала там серед людей і речей. У Феодори розкіш була бездушна, вона будила в мені лихі думки, а це скромне вбозтво і ця природність та простота освіжали мою душу. Може, розкіш принижувала мене, а коло цих двох жінок, серед цієї темної зали, де просте життя знаходило притулок у щирих порухах серця, я, можливо, мирився з самим собою, бо мав кого захистити, а чоловікові завжди приємно бути захисником. Коли я підійшов до Поліни, вона кинула на мене майже материнський погляд і вигукнула, швидко ставлячи лампу тремтячими руками: «Боже! Який ви блідий! Ох, ви ж наскрізь мокрий! Мама висушить вашу одежу. Пане Рафаелю, — хвильку помовчавши, знов почала вона, — ви любите молочне... У нас сьогодні є вершки, може, покуштуєте?» Вона підскочила, мов кицька, до порцелянового глека з молоком і подала його мені так швидко, поставила переді мною так ласкаво, що я завагався.

«Ви не хочете?» — зміненим голосом спитала вона. Обоє горді, ми зрозуміли одне одного: Поліна, видно, страждала від своєї бідності й докоряла мені за пиху. Я злагіднів. Може, ті вершки — то був її сніданок на завтра, але я взяв його. Бідна дівчина намагалася приховати радість, що мигтіла їй в очах.

«Так, я голодний, — сказав я, сідаючи. (По її чолу майнула тінь турботи). — Ви пам’ятаєте, Поліно, те місце з Боссюе, де він каже нам, як Бог може винагородити за склянку води щедріш, ніж за перемогу?»

«Так», — відповіла вона. Груди в неї ходили ходором, як у пташеняти в дитячих руках.

«Що ж, нам доведеться скоро розлучитись, — додав я не дуже твердим голосом, — то дозвольте мені засвідчити вам свою вдячність за всі турботи, що я мав від вас і вашої матусі».

«Ет, що там рахуватися», — мовила вона, сміючись. Той сміх маскував таке хвилювання, що мені стало недобре.

«Моє фортепіано, — провадив й, ніби й не чув її слів, — це один з найкращих виробів Epapa. Я дарую його вам. Прийміть дарунок не вагаючись, бо я не можу забрати його з собою в подорож».

Можливо, мій меланхолійний тон змусив їх обох замислитись, вони неначе зрозуміли мої почуття й дивилися на мене з лячним зацікавленням. Прихильність, якої я шукав у холодних сферах вищого світу, була тут, проста, зате щира, і, можливо, тривка.

«А навіщо вам така морока? — сказала мати. — Зоставайтесь у нас. Мій чоловік уже в дорозі, — додала вона, — Цього вечора я читала Євангеліє від Іоанна, а Поліна держала в пальцях ключа, прив’язаного до Біблії. І той ключик обернувся. Це віщує, що Годен живий, здоровий і в нього все гаразд. Поліна ворожила для вас і для отого юнака з сьомого номера, але ключ повернувся тільки для вас. Ми всі будемо багаті. Годен повернеться мільйонером. Я бачила його вві сні на кораблі, повному гадюк, на щастя, вода була каламутна, а це означає золото й самоцвіти з-за моря».