Шагренева шкіра

Жахливий крик вирвався з грудей молодої жінки, очі її розширилися, страдницьки зсунуті брови піднялись від жаху: в очах Рафаеля вона читала несамовите жадання, яким вона колись пишалася, — та в міру того, як воно наростало, клаптик шагреневої шкіри, лоскочучи їй долоню, все стискався й стискався! Стрімголов кинулась Поліна до сусідньої вітальні й замкнула за собою двері.

— Поліно! Поліно! — кричав умирущий, кинувшись за нею. — Я кохаю тебе, пропадаю за тобою, хочу тебе! Прокляну, як не відчиниш! Я хочу вмерти в твоїх обіймах!

З незвичайною силою — останнім спалахом життя — він виламав двері й побачив, що його кохана, напівгола, скорчилась на канапі. Після марної спроби роздерти собі груди Поліна вирішила задушити себе шаллю, аби швидше померти.

— Коли я помру, він житиме! — казала вона, силкуючись затягти зашморг, накинутий на шию.

Коси в неї розсипались, плечі оголилися, сукня розстебнулась, і в цьому двобої зі смертю, в сльозах, з розпашілими щоками, звиваючись у страшному розпачі, тисячею нових спокус вона довела до нестями Рафаеля, сп’янілого від жаги; рвучко, як хижий птах, він кинувся до неї, розірвав шаль і хотів стиснути її в обіймах.

Умирущий шукав слів, щоб виразити жадання, яке поглинало всі його сили, але тільки здушене хрипіння виривалося в нього з грудей, у яких віддих, здавалося, тікав усе глибше й глибше. Нарешті, нездатний більше зронити жодного звуку, він укусив Поліну в груди. Наляканий криками, що долетіли до нього, ввійшов Жонатас і почав відривати молоду жінку від трупа, над яким вона схилилась у кутку.

— Чого вам треба? — сказала вона. — Він мій, я його занапастила, хіба я не передрекла цього?

Епілог

— А що сталося з Поліною?

— А, з Поліною? Слухайте ж. Чи траплялось вам тихого зимового вечора, сидячи перед каміном, віддаватись солодким спогадам про кохання, або про юність і дивитись, як вогонь розкреслює дубове поліно? Он там на охопленому вогнем дереві вимальовуються червоні клітинки шахової дошки, а тут поліно міниться оксамитом; на вогненному тлі пробігають, виграють, скачуть сині вогники. І ось з’являється невідомий маляр, — користуючись барвами цього полум’я, з непередаваною майстерністю накидає він серед лілових і пурпурових вогників жіночий профіль якоїсь надприродної краси, нечуваної ніжності — явище життєве, яке більш ніколи не повториться: волосся цієї жінки розмаяне вітром, а риси її дихають дивною жагою — вогонь у вогні! Вона всміхається, вона зникає, більш ви її не побачите. Прощай, квітко, розквітла в полум’ї! Прощай, з’яво незавершена, несподівана, виникла надто рано або пізно для того, щоб стати прекрасним діамантом!

— А Поліна?

— То ви не зрозуміли? Я починаю спочатку. Оступіться! Оступіться! Ось вона, вершина мрій, жінка, нестала, як цілунок, жінка, жива, як блискавка, і, як блискавка, палюча; створіння неземне, вся — дух, уся — любов! Вона сповилась у якесь полум’яне тіло, або ж заради неї саме полум’я на мить одухотворилось! Риси її — такої чистоти, яка буває тільки в небожителів. Хіба ж вона не сяє, мов янгол? Хіба ви не чуєте ефірного шелесту її крил? Легше за птаха сідає вона коло вас, і грізні очі її чарують; її тихе, але могутнє дихання з чарівною силою притягує до себе ваші уста; вона відлітає геть і тягне вас за собою, і ви не відчуваєте під собою землі. Ви прагнете хоч єдиний раз нестямним рухом руки доторкнутись до цього сніжно-білого тіла, прагнете зім’яти її золотаве волосся, поцілувати її іскристі очі. Вас п’янить туман, вас заворожує чарівна музика. Ви здригаєтеся всім тілом, ви весь — жадання, весь — суцільна мука. О, невимовне щастя! Ви вже припали до уст цієї жінки, та раптом прокидаєтесь від жахливого болю. Ох! Ви вдарились головою об ріжок ліжка, ви поцілували темне червоне дерево, холодну позолоту, бронзу або мідного амура.

— Ну, а Поліна?

— Вам іще мало? То слухайте ж. Один юнак, відпливаючи погожим ранком із Тура на пароплаві «Місто Анжер», тримав у своїй руці руку вродливої жінки. І довго вони милувались білою постаттю, що несподівано виникла в тумані над широкою гладінню Луари, як витвір води й сонця чи як примха повітря й хмар. Це легке створіння витало в повітрі то ундиною, то сильфідою — так слово, якого марно шукаєш, витає десь у пам’яті, але його не можна піймати; видиво блукало між островами, воно кивало головою, ховаючись за гілля високих тополь, потім жінка досягла велетенських розмірів, і тоді заіскрилися незліченні складки її вбрання, а може, то засяяв ореол, окреслений сонцем круг її обличчя; видіння пливло над селами, над пагорбами, і здавалося, що воно не дасть пароплавові пропливти мимо замку Юссе. Можна було подумати, що це привид Дами, зображеної Антуаном де ла Саль, хоче захистити свою країну від вторгнення сучасності.

— Гаразд, я розумію, це про Поліну. А Феодора?

— О! Феодора! З нею ви ще зустрінетесь... Учора вона була в Італійському театрі, сьогодні буде в Опері, вона повсюди. Коли хочете, вона — це світське товариство.

Париж, 1830–1831 рр.