Шагренева шкіра

Жалощі — це почуття, яке найтяжче терпіти від інших людей, надто коли справді є привід для тих жалощів, їхня ненависть — це зміцнювальний засіб, вона надає сенсу твоєму життю, вона надихає на помсту, але співчуття убиває нас, воно ще збільшує нашу слабкість. Це — скрадливе зло, це — зневага в подобі ніжності або образлива ніжність. Рафаель бачив до себе в столітнього діда співчуття переможне, в дитини — зацікавлене, в жінки — настирливе, в чоловіка — корисливе, але хоч би в якій формі виявлялось це почуття, воно завжди звістувало смерть. Поет з усього створює поетичний твір, похмурий або веселий, залежно від того, який образ привернув його увагу, його захоплена душа відкидає півтони й завжди вибирає яскраві, різкі барви. Співчуття оточення створило в серці Рафаеля жахливу поему скорботи й смутку. Забажавши наблизитись до природи, він, мабуть, і не подумав про те, які відверті природні почуття. Коли він сидів де-небудь під деревом, як йому здавалось, — у цілковитій самотності, і його терзав невідчепний кашель, після якого він завжди почував себе розбитим, він раптом помічав блискучі живі очі хлопчика, що по-дикунському причаївся в траві й стежив за ним із тією дитячою цікавістю, в якій поєднуються і втіха, і насмішка, і якийсь особливий інтерес, гострий, а воднораз якийсь бездушний. Грізні слова ченців-трапістів «Брате, треба помирати», — здавалось, читалися в очах селян, із якими жив Рафаель; він не знав, чого дужче боявся: чи їхніх наївних слів, чи мовчанки. Все в них сковувало його. Якось уранці він побачив, що якісь двоє в чорному ходять поблизу, позирають на нього нишком, вистежують; а потім, удаючи, ніби вийшли погуляти, вони звернулись до нього з банальними запитаннями, і він коротко відповів на них. Він зрозумів, що це лікар і священик з курорту, підіслані, ймовірно, Жонатасом, або покликані хазяями, а може, просто принаджені запахом близької смерті. Він уявив собі власний похорон, чув співи священиків, міг порахувати свічки, — і тоді красоти розкішної природи, на лоні якої, як йому здавалось, він віднайшов життя, повивалися для нього жалобним флером. Усе, що колись обіцяло йому довге життя, тепер пророкувало близький кінець. Другого дня, вдосталь наслухавшись скорботних і співчутливо-жалісливих побажань, якими його проводжали господарі, він поїхав до Парижа.

Проспавши в дорозі цілу ніч, він прокинувся, коли проїздили однією з найвеселіших долин Бурбонне і мимо, ніби невиразні образи сну, стрімко летіли селища й мальовничі краєвиди. Природа з жорстокою грайливістю виставляла себе перед ним напоказ. То річка Альє розгортала в прекрасній далині свою лиснючу стрічку, то сільця, що притулилися в ущелинах серед бурих скель, показували шпилі своїх церков, то, після одноманітних виноградників, у видолинках раптом виростали млини, мелькали то там, то там гарні замки, село, що тулилось по узгір’ю, шлях, обсаджений величними тополями; нарешті неозора, всипана алмазними іскрами водяна гладінь Луари заблищала серед золотавих пісків. Спокус — без кінця! Природа, збуджена, жива, як дитина, ледве стримуючи жагу й соки червня, фатальним чином притягала до себе потьмарені погляди хворого. Він зачинив віконця карети й знову заснув. Надвечір, коли Кон уже лишився позаду, його розбудила весела музика, і перед ним розгорнулась картина сільського свята. Поштова станція стояла коло самого майдану. Поки перепрягали коней, він дивився на веселі сільські танці, на заквітчаних дівчат, гарненьких, метких, на жвавих юнаків, на розчервонілих підхмелених дідів. Хлоп’ята вибрикували, старі баби гомоніли між собою й пересміювались. Довкола стояв веселий гомін, радість ніби прикрасила й убрання, й розставлені столи. Майдан і церква мали святковий вигляд, здавалось, наче дахи, вікна, двері теж прибрались. Як усім умирущим, Рафаелеві ненависний був бодай найтихіший шум, він не міг придушити в собі гнітючого почуття, йому захотілося, щоб скрипки змовкли, захотілося спинити рух, заглушити крики, розігнати це зухвале свято. Зі скрухою в серці він сів у екіпаж. А коли знову глянув на майдан, то побачив, що веселощі хтось ніби сполохав, що селянки розбігаються, лави спорожніли. На помості для оркестру тільки один сліпий музика грав на кларнеті верескливу танечну мелодію. В цій музиці без танцюристів, у цьому самотньому старому з потворним профілем, що стояв під липою, скуйовджений, одягнений у дрантя, ніби фантастично втілилось побажання Рафаеля. Линув дощ, справжній червневий дощ, який несподівано рине на землю з насичених електрикою хмар і так само несподівано вщухає. Це було так природно, що Рафаель, глянувши, як вихор несе по небу білясті хмари, й не подумав глянути на шагреневу шкіру. Він пересів у куточок карети, і скоро вона знов покотилася шляхом.

Другого дня він уже був у себе вдома, в своїй кімнаті, коло каміна. Він наказав напалити тепліше: його морозило. Жонатас приніс листи. Всі вони були від Поліпи. Він поквапно розкрив і розгорнув першого, ніби це було звичайне звідомлення збирача податків. Він прочитав початок: