Читаем Шагренева шкіра полностью

На Жонатасовому обличчі майнула задоволена усмішка, він узяв свічку, що блимала в темряві величезного покою, повів свого пана, вже знов байдужого до всього, по широкій галереї й раптом відчинив двері. В очі хворому вдарило світло, Рафаель був уражений, засліплений небаченим видовищем. Перед ним були люстри, повні свічок; гарно розставлені рідкісні квіти з його оранжереї; стіл, що виблискував сріблом, золотом, перламутром, порцеляною. Царський обід, від якого, пробуджуючи апетит, ішла запашна пара. За столом сиділи його друзі, а разом з ними жінки, пишно вбрані, чарівливі, з відкритими плечима й грудьми, з квітками в зачісках, з блискучими очима, всі по-різному вродливі, всі спокусливі в своїх розкішних маскарадних уборах: одна підкреслила свої форми ірландською жакеткою, друга наділа хвацьку андалузьку спідницю; та, напівгола, була в убранні Діани-Мисливиці, а та, скромна, овіяна любов’ю, — в костюмі пані де Лавальєр, і всі були однаково підхмелені. В кожному погляді іскрилися радість, любов, насолода. Тільки-но мертвотно-бліде обличчя Рафаеля з’явилось у дверях, пролунав дружний хор привітань, тріумфальних, як вогні цього імпровізованого свята. Ці голоси, пахощі, світло, жінки п’янкої вроди збудили його, відродили в ньому тепло життя. На довершення дивних марень звуки прекрасної музики гармонійним потоком ринули з вітальні поряд, запрошуючи на цю солодку гульню. Рафаель відчув, що його руку ніжно потискає жінка, ладна обвити його своїми білими, свіжими руками, — то була Акіліна. І, раптом усвідомивши, що все це вже не млисті фантастичні образи його мимобіжних туманних сновидь, він нестямно скрикнув, грюкнув дверима й ударив старого поштивого слугу по обличчю.

— Потворо! Ти завзявся вбити мене! — вигукнув він.

Потім, увесь тремтячи від думки про небезпеку, якої щойно зазнав, він знайшов у собі сили дійти до спальні, випив велику дозу снодійного й ліг.

Було близько півночі. В цю годину обличчя сонного Рафаеля сяяло вродою — одна з примх фізіології; білість шкіри відтінювали яскраві рум’янці, що вкидали медиків у подив і відчай. Від ніжного по-дівочому чола віяло геніальністю. Життя квітло на його обличчі, спокійному, безтурботному, як у дитини, що заснула під крильцем у матусі. Він спав здоровим, міцним сном, із червоних уст вилітало рівне, чисте дихання, він усміхався, — мабуть, йому марилось якесь прекрасне життя. Може, він бачив себе столітнім дідом, бачив своїх онуків, що зичили йому довголіття, може, йому снилося, що, сидячи на простій лаві, під шатром гілля, освітлений сонцем, він, як пророк з висоти гір, розрізняв у блаженній далечі обітовану землю!

— Нарешті!

Це слово, вимовлене чиїмось сріблястим голосом, розвіяло туманні образи його снів. При світлі лампи він побачив, що на постелі сидить його Поліна, і ця Поліна стала ще вродливіша за час розлуки й горя. Рафаеля вразила білість її обличчя, світлого, як пелюстки латаття, і відтіненого довгими чорними кучерями. Сльози проклали в неї на щоках дві блискучі стежечки й зупинилися, готові впасти при найменшому русі. Вся в білому, з похиленою головою, така легка, що майже не прим’яла постелі, Поліна була наче янгол, що зійшов з неба, наче привид, готовий зникнути від найменшого подуву.

— Ох, я все забула! — вигукнула вона, коли Рафаель розплющив очі. — Я можу сказати тобі тільки одне: я твоя! Так, серце моє повне кохання. Ох, ніколи, янголе життя мого, ти не був такий прекрасний! Очі твої — як вогні. Та я все зрозуміла, все! Ти шукав без мене здоров’я, ти мене боявся... Ну що ж...

— Тікай, тікай! Залиш мене! — глухо промовив нарешті Рафаель. — Іди ж! Якщо ти зостанешся, я помру. Ти хочеш, щоб я помер?

— Помер? — перепитала вона, — Хіба ти можеш померти без мене? Померти? Але ж ти такий молодий! Померти? Але ж я кохаю тебе! Померти! — ще раз повторила вона глибоким грудним голосом і, сама не своя, вхопила його за руки. — Холодні! — сказала. — Чи то мені здається?

Рафаель витяг з-під подушки мізерний клаптик шагреневої шкіри, маленький, як листочок барвінку, і, показуючи його, вигукнув:

— Поліно, прекрасний образе прекрасного мого життя, скажімо одне одному: «прощай!»

— Прощай? — перепитала вона зчудовано.

— Так. Це талісман, що виконує мої бажання й показує, як скорочується моє життя. Дивися, скільки мені лишилось. Один раз глянеш на мене — і я помру.

Поліна вирішила, що Рафаель збожеволів; вона взяла талісман і піднесла лампу ближче. При миготливому світлі, що падало на Рафаеля й на талісман, вона з напруженою увагою розглядала й обличчя свого коханого, й залишок магічної шкіри. Бачачи, яка прекрасна в цю хвилину Поліпа, охоплена палкою любов’ю й жахом, Рафаель не міг опанувати себе: спогади про пестощі, про буйні радощі жаги ожили в його дрімотній душі й розгорілись, як розгорлаться вогонь, що тлів під попелом у погашеному вогнищі.

— Поліно, йди сюди! Поліно!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Отверженные
Отверженные

Великий французский писатель Виктор Гюго — один из самых ярких представителей прогрессивно-романтической литературы XIX века. Вот уже более ста лет во всем мире зачитываются его блестящими романами, со сцен театров не сходят его драмы. В данном томе представлен один из лучших романов Гюго — «Отверженные». Это громадная эпопея, представляющая целую энциклопедию французской жизни начала XIX века. Сюжет романа чрезвычайно увлекателен, судьбы его героев удивительно связаны между собой неожиданными и таинственными узами. Его основная идея — это путь от зла к добру, моральное совершенствование как средство преобразования жизни.Перевод под редакцией Анатолия Корнелиевича Виноградова (1931).

Виктор Гюго , Вячеслав Александрович Егоров , Джордж Оливер Смит , Лаванда Риз , Марина Колесова , Оксана Сергеевна Головина

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХIX века / Историческая литература / Образование и наука
В круге первом
В круге первом

Во втором томе 30-томного Собрания сочинений печатается роман «В круге первом». В «Божественной комедии» Данте поместил в «круг первый», самый легкий круг Ада, античных мудрецов. У Солженицына заключенные инженеры и ученые свезены из разных лагерей в спецтюрьму – научно-исследовательский институт, прозванный «шарашкой», где разрабатывают секретную телефонию, государственный заказ. Плотное действие романа умещается всего в три декабрьских дня 1949 года и разворачивается, помимо «шарашки», в кабинете министра Госбезопасности, в студенческом общежитии, на даче Сталина, и на просторах Подмосковья, и на «приеме» в доме сталинского вельможи, и в арестных боксах Лубянки. Динамичный сюжет развивается вокруг поиска дипломата, выдавшего государственную тайну. Переплетение ярких характеров, недюжинных умов, любовная тяга к вольным сотрудницам института, споры и раздумья о судьбах России, о нравственной позиции и личном участии каждого в истории страны.А.И.Солженицын задумал роман в 1948–1949 гг., будучи заключенным в спецтюрьме в Марфино под Москвой. Начал писать в 1955-м, последнюю редакцию сделал в 1968-м, посвятил «друзьям по шарашке».

Александр Исаевич Солженицын

Проза / Историческая проза / Классическая проза / Русская классическая проза