Шагренева шкіра

— Ні краще, ні гірше, — повідомила вона. — Знов цілу ніч кашляв — так і дивись, Богові душу віддасть. Кашляє, харкає добрий наш пан, просто жаль бере. Ми з хазяїном дивом дивуємося, звідки в нього сила береться так кашляти. Просто серце крається. І що в нього за хворість така проклята? Ні, погано з ним! Весь час мені серце тисне: от устану вранці, а він неживий. А блідий — ну чисто восковий Ісус! Я його бачу, як він устає, — худий, бідолаха, як скіпка! Та й дух від нього йде важкий. А він нічого не помічає. Йому однаково — марнує сили на біганину, мовби в нього здоров’я на двох. Усе бадьориться, аби не показати. А по правді сказати, то в землі йому краще було б, ніж на травиці: так мучиться, мов Господь на хресті! Та нам цього не хочеться: яка нам з того користь! Навіть якби він не дарував нам стільки, ми б любили його не менше, ми не задля інтересу його держимо. Ох Господи Боже, — провадила вона, — тільки в парижан і бувають такі паскудні хвороби. Де вони лишень набираються їх? Бідолаха! Ні, добром воно не скінчиться! І як же вона його точить, ця пропасниця, як же вона його сушить, як же вона його вбиває! А він ні про що не думає, нічого не чує. І не помічає... Тільки плакати не треба, пане Жонатасе! Треба сказати «слава Богу», коли його муки вже скінчаться. Вам би дев’ятину в церкві замовити за його здоров’я. Я своїми очима бачила, як хворі видужують від дев’ятини. Я б сама свічку поставила, аби тільки врятувати такого милого чоловіка, такого доброго, мов ягняточко великоднє.

Голос у Рафаеля був такий слабкий, що він не міг крикнути й був змушений слухати цю жахливу балачку. І все ж він був такий роздратований, що підвівся з постелі й став на порозі.

— Старий паскудо! — гримнув він на Жонатаса. — Ти що, надумав стати моїм катом?

Селянка подумала, що це привид, і втекла.

— Не смій більш ніколи допитуватися про моє здоров’я! — провадив Рафаель.

— Слухаюсь, пане маркіз, — відповів старий слуга, втираючи сльози.

— І надалі добре зробиш, коли не приходитимеш, поки я не покличу.

Жонатас рушив був до дверей, але, перше ніж піти, кинув на маркіза погляд, сповнений відданості й гіркого жалю; Рафаель прочитав у тому погляді свій смертний вирок. Тепер він ясно бачив справжній стан речей; самовладання покинуло його. Він сів на порозі, схрестив на грудях руки й понурив голову. Переляканий Жонатас підступив до свого хазяїна:

— Ласкавий пане...

— Геть! Іди геть! — крикнув недужий.

Другого ранку Рафаель, вибравшись на скелю, всівся в порослій мохом розпадині, звідки видно було стежку, що вела з курортного селища до його житла. Внизу він побачив Жонатаса, що знову розмовляв з овернкою. Його проникливість, що досягла незвичайної сили, підступно шепнула йому, що означає похитування головою, безнадійні жести, весь простосердо-зловісний вигляд цієї жінки, і в тиші вітер доніс до нього фатальні слова. Охоплений жахом, він сховався на найвищих вершинах і пробув там до вечора, неспроможний відігнати похмурі думи, на лихо для нього навіяні тим жорстоким співчуттям, предметом якого він був. Раптом овернка сама постала перед ним, як тінь у вечірньому присмерку; поетична гра уяви перетворила, для нього її чорне вбрання з білими смужечками на щось подібне до сухих ребер привида.

— Вже роса впала, паночку, — сказала вона. — Коли зостанетесь — лиха напитаєте. Пора додому. Шкідливо дихати вогкістю, та й не їли ви нічого з самого ранку.

— Прокляття! — крикнув він. — Дай мені спокій, стара чаклунко, а то поїду від вас! Досить того, що ви мені щоранку могилу копаєте, — хоч би вже ввечері не копали!

— Могилу, паночку? Могилу вам копаю? Та де ж це вона, ваша могила? Та я вам з усього серця зичу, щоб ви прожили стільки, як наші дідусь, а не могили! Могила! В могилу завше поспіємо...

— Годі! — сказав Рафаель.

— Зіпріться на мою руку, паночку!

— Не хочу!